Читати книгу - "Останній пророк"

Вернувшися до свого покою, Захарій поклався на ліжко, відчуваючи, як щойно тепер відпочиває його зболіле, напружене тіло. Кожна кісточка нила відпочинком, кожна нагадувала про своє існування. Але цей щеміт був приємним і заспокійливим, і Захарій не спам’ятався, як відразу впірнув у глибокий, безвидивний сон. І так само раптово пробудився. Глянув на віконце над дверима й одгадав, що вже, мабуть, далеко після полудня. Швидко встав із постелі і став на порозі. Так, було вже пізно. Саме та пора дня, порожньою звали її, найгарячіша, післяполуднева пора, коли по розжареному місті блукають лише пси й ідумейці. Бо решта куняє по всіх затінках, хоч би навіть у тіні від свого терпеливого осла. Храмове подвір’я перед входом до священичих келій було також порожнє, але як тільки Захарій об’явився на порозі, з пристрішкового затінку винурився храмовий слуга з кошиком:

— Мир з тобою, Захарію! Не хотів я будити тебе, так добре ти спав. Але з первосвященичого дому посилає тобі управитель од Найученішого привіт, глечик вина і страву з його стола! — він тримав перед собою великого кошика, й Захарій уступився із порога. Слуга підійшов до столу й почав виймати первосвященичі дарунки. Так, це було вино в темному, вузькому, запорошеному глечику з замащеним сідімським асфальтом горлом, це були й паляниці, найбільші, первосвященичі паляниці із муки храмових млинів. Та не тільки це, але якісь печені пташки на полумисках і купка вибраних солоних олив на тарілочці й якісь медові печива. Усього було стільки, що Захарій не стримався:

— Я бачу, що в твойому кошикові дна немає! Хіба я все це подужаю сам один?

Він відчував, що йому чомусь робиться ніяково від цієї уваги первосвященика, яку раніше приняв би як велику честь. І зразу зрозумів, чому ця ніяковість. Чи не мала це бути заплата за його вчорашнє пониження? Так воно, мабуть, і буде, як казав учора Закхей, що не будуть через нього сваритися первосвященики з володарями землі. Так воно й є!

— Ще й переміну одежі наказав Найученіший післати тобі, але управитель пришле аж завтра, бо не встиг сьогодні вибрати з комори, — слуга прикривав кошик і збирався відійти.

— Передай через управителя мою найщирішу подяку Найученішому, — із зусиллям витиснув зі себе Захарій. А коли слуга вийшов, глянув з презирством на заставлений стіл.

Це була ціна ганьби! Ціна сорому, що нею хотіли відкупитися сильні від своєї повинности. Замість того, щоб післати до нього законника з первосвященичого дому, який розвідав би й записав цілу справу, йому, мов тій химерній дитині, посилають ласощі. Щоб наївся й не міг говорити. Щоб у повному череві заглохла образа й поклики справедливости. Старші були тут зараз же. І рофа також. Щоб переконатися, може, сталося, може, увільнився шлях до священичої служби комусь іншому. На це вони були скорі — позбутися, по можливості найлегше, якогось там гебронського священика. Але не захистити цього священика від чужинецької сваволі! Ах, з якою охотою він змів би зі стола таки зараз, одним махом, цей садукейський дарунок!.. Зусиллям волі стримав себе Захарій, одвернувся від стола й знову ліг на постіль. І знову півдрімота, півморок обхопили його своїми ціпкими обіймами. Прийшов кілька разів слуга, дав йому напитися, щось запитав, але Захарій лише відмахувався. Бути лише самому!..

Друга ніч була так само дивною, як і перша. Не сон і не ява. Не було думок, лише якісь образи думок пролітали перед внутрішнім зором, пролітали так швидко, що як тільки-но хотів на них зосередитися, зараз же прокидався. У півсутінку роздивлявся по кімнаті, бачив повний стіл, хотів думати про свій стан, але думки кудись поринали, й на їхнє місце прилітали неоформлені образи. Ловив їх і знову прокидався, збирав думки і знову засинав.

Але коли прийшов ранок і з’явився Йонатан, щоб вести Захарія до купелі, знайшов його вже на ногах. Почував себе значно краще ніж учора. Ані язик, ані щелепи вже не боліли. Сьогодні вже міг почати й службу. Відбути приписану купіль, показатися старшим, що дійсно немає на нім скверни, і приступити до вівтаря. Так і сказав Йонатанові, й левіт зрадів. Швидко пройшли вони вчорашню дорогу до купелів, швидко відбули їх. А потім Захарій пішов до кімнати законників-дозорців над священичою чистотою. Трьох старших сиділо в ній, і тепер знайшов їх Захарій на своєму місці, як завжди перед початками своїх черг, всі три знані раббани{26} й вчені в законі писаному й неписаному. Гійя бен Авва, Елія бен Елеабар і Симон бен Лакіс. Усі три так віддані своїй доглядальській праці, що, казали, для них уже не існує жадного життя, крім допильновування приписів. Це вони позавчора відвідали його в кімнаті. Несподівано побачив Захарій при них рофу й злякався. Але вклонився, як годилося, і попросив про допущення до черги. Серце тремтіло. Очікування служби, згадка про жертву, робили зрання цілій істоті несподівану відпругу. Відчував, що це дійсно буде служба, офіра неподібна до попередніх, служба нового Захарія перед новим Господом. Одне слово одного з цих законників, і він мусів би ще чекати й ще показатися їм, не раз може й не два. І це тепер, коли вся його істота стреміла до з’єднання з Вишнім! Старші мовчки оглянули Захарія — вони ніколи не були балакучі з черговими священиками — й звернулися до рофи: