Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Ті краї на сторіччя раніше були ареною кривавих селянських повстань, але ця війна ще не зачепила їх, отож Вальдштейн, окрім усього іншого, оселився тут ще й тому, що, за його брутальним виразом, «там є що жерти». Невеличкі спадисті лани між скелями та кам’янистими пагорками були добре оброблені; села на видноколі, оселі гарно побілені, не спалені, низенькі огорожі та мури не повалені, містки й кладки не позривані, все як годиться і як би мало бути завжди. Крила вітряків на пагорках звільна обертались під гарячим вітром, на пасовиськах квітнули альпійські дзвіночки та скромна зіновать, біля потічків голубіли гірські незабудки, в розколинах скель стелився ломикамінь, що може зцілювати дев’ять хвороб, а десяту проганяти. Звідкись із бічної долини чувся дрімотний передзвін коров’ячих дзвіночків. Але Петр добре знав, що ця люба картина божого світу нетривка й оманлива: коли війна вкрила всю Центральну Європу, наче вошива кінська попона, то тут, у цих краях, на тій попоні була дірка, яка могла завтра затягтись або від корчів недужої частини світу пересунутись на інше місце. Тому він — на відміну від свого коня, що раптом сахнувся вбік, — не дуже здивувався, побачивши серед того ельдорадо за поворотом шляху трупи — один жіночий і два чоловічі.

Мертва молода селянка лежала в кущах у гротескно-безглуздій позі лінивої дами, що розляглась у шезлонгу: руки ледь розкинуті, ніби зіперті на обтягнені бильця, а обличчя з моторошним кокетством схилене до правого плеча. Обидва мертві чоловіки у військових мундирах, що їх здібний до комерції Вальдштейн шив для своєї армії у своєму фрідландському маєтку в Чехії з витканого там-таки сукна, і в грубих піхотинських черевиках, шитих там-таки, очевидно належали до пекельного кодла мародерів, що хоч і втекли з регулярної армії, але й далі — разом з грабіжниками-професіоналами, ожебраченими селянами, маркітантками та повіями — роїлись поблизу військ, як хмара ґедзів над чередою. Одному з мерців, видно, всадили лезо між лопатки саме в ту мить, коли він тесаком розпорював жінці оголений живіт; другому, що в останню хвилину життя стояв трохи віддалік, наполовину зітнули голову ударом ззаду. Шабля його зосталась у піхвах, а руки й після смерті були закладені за спину. На дубі сойка чистила дзьобом пір’я. Чорна коза, тягнучи за собою товсту мотузку, обв’язану їй круг шиї, паслась недалеко і час від часу звертала косі очі до своєї нерухомої хазяйки, що весь час усміхалась, вищиривши закривавлені молоді зуби: губи в неї були відрізані. Все це нагадувало котрусь із поширених тоді гравюр, що зображували рої всякої пекельної нечисті: попереду мерзенні демони з цапиними рогами та свинячими рилами, довкола них літають сови й кажани, далі ожилі мертвяки з репнутими черевами, відьми, чортенята, черви, змії, жаби, скорпіони, стоноги в якомусь огидному безглуздому танку, а позаду — чистенький краєвид з хатками, грайливими потічками та корівками на луці.

Як же воно сталось? Відповідь неважко було знайти: обидва харцизяки, що зґвалтували й замордували молоду пастушку, ненадовго пережили свій мерзенний, але в ті часи звичайний вчинок. Невідомий месник, напевно дворянин, що, як і Петр, простував у Меммінген до головного штабу генералісимуса Вальдштейна, на місці скарав обох душогубів. Кров на трупах ще не засохла, отже, месник недалеко. Добре було б наздогнати його, бо вдвох їхати веселіше; і Петр пустив коня прудким клусом.

Та, проїхавши милю чи півтори, замість невідомого месника, якого хотів наздогнати, він угледів ще одного мародера, достоту схожого на тих двох, що тепер лежали нерухомо біля своєї жертви. Вигляд у нього був так само здичавілий, він мав на собі такий самий мундир та черевики і, так само як і вони, був неживий — забитий ззаду ударом леза в серце. Як і їх, смерть спіткала його несподівано, бо він ще й мертвий курив, тобто стискав у зубах череп’яну люлечку.

Отак тінь невідомого месника, вигаданого Петром, розтанула. Видно, тут була банда дезертирів, які десь щось гуртом украли, а втікаючи, вбивали один одного. Той злочин, який вони мимохідь учинили над молодою пастушкою, не мав нічого спільного з їхньою головною метою: втекти з багатою здобиччю. Мертвий курець біля дороги був одним з них, а ті, котрі пережили своє пекельне шаленство, ще йшли десь попереду — несли здобич. Скільки їх — троє, чи четверо, чи й більше, — Петр не міг знати; він тільки знав, що його обов’язок покарати душогубів, бо інакше його життя, що набуло нового сенсу, знов той сенс утратить. І він швидко рушив далі.

Майже зразу виявилося, що вбивць, які лишилися живі, не троє, як він гадав, і не четверо чи більше, а всього двоє, і вони не поспішали вперед, а затримались на місці — билися між собою, намагаючись довершити своє злочинне діло: замордувати один одного. Петр іще здалеку почув їхні хрипкі голоси й брязкіт зброї.

Він сплигнув з коня і обережно, щоб не сполохати їх, вів його на поводі узліссям, поки незабаром побачив обох, червоних з натуги й запалу: вони махали шаблями, наче дрючками, безглуздо виморюючи себе мавпячими стрибками та ревом, злі й почварні, дикі й безтямні.

— Ось тобі, ось тобі! — горлали вони, сопучи й хекаючи. — Я тобі покажу, свинюко! — Здайся, здохляко! — Аякже, аякже! — отак вони лаяли й паплюжили один одного, не вміючи дати вираз своїй ненависті ні вправними ударами шабель, ані витончено-їдкими образами, і Петр, спостерігаючи їхнє незугарне фехтування, мимоволі з прикрістю згадав одного благородного італійського герцога, що в своїй задумливій мізантропії порівнював людину не з Аполлоном Бельведерським, не з Давидом різця Мікеланджело, не з Сократом, що перехиляє келих цикути, аби виконати закони свого краю, а саме з отакою злою, дурною мавпою. Отож ці двоє шимпанзе в солдатських мундирах були образом людини в її найглибшій деградації, а двобій їхній був не сутичкою двох хижаків, а бійкою двох упрілих скаженюк, що безглуздо вили від люті. Ще добре, що ця відворотна сцена не тривала довго: сопіння та хекання горлорізів