Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

раптом перервав зойк болю, що пролунав напрочуд дзвінко й по-людському; нижчий та кремезніший з бандитів упав навколішки з розтятим плечем і сперся на землю долонями. Другий, про чию комплекцію зараз не варто й згадувати, бо він теж за мить піде на той світ, добив його — це він того дня, мабуть, робив не вперше, — встромивши йому шаблю між лопатки; тоді якось дивно, по-конячому заіржав крізь, ніс і, вихопивши кривого ножа, зрізав з пояса в убитого гаман. У ту хвилину Петр виступив з кущів і послав падлюці кулю просто в лоб.

Гаман, що його бандит любовно притискав до серця, був повний золотих іспанських червінців, званих «пістолями»; у Німеччині в ті часи, коли срібні гроші знецінились на десяту частину, ті пістолі були улюбленою монетою панства. Петр запхав гаман у кишеню і, знічев’я міркуючи про те, що негідник, власне, уникнув кари — бо смерть спіткала його в хвилину найвищого блаженства, коли він вважав себе остаточним переможцем усіх своїх приятелів і єдиним володарем їхньої спільної здобичі, — сів на коня й поїхав далі.

Звісно, Петр не збирався привласнювати забрані в грабіжника гроші, а хотів при нагоді витратити їх на: добрі діла, коли треба буде комусь допомогти, — так ці гроші хоч трохи врівноважать страхіття, що сталися через них. Тому, в’їхавши до міста Кемптена, де хотів переночувати, він кинув одного золотого в капелюх жебракові, що благально здіймав до нього вкриті виразками руки.

Чаклунські штучки

Кемптен, чи Камбодунум стародавніх римлян, перлина поріччя Іллеру, лежав і досі лежить над річкою на рівнині, з заходу оточеній сніжно-білим вінцем гір. Місто складалося з двох суміжних, але розділених муром і незалежних частин. Західна, звана Старою, ця перлина Швабського союзу, була самостійним імперським містом, і нею правила міська рада; а східна, звана Новою — хоча вже налічувала мало не дев’ятсот років від свого заснування, — була столицею абатства-князівства й підлягала бенедиктинському монастиреві святого Гавла, настоятель якого, за традицією ненависний усім, мав титул імперського князя. Жителі Старого міста держались реформації, монастирське Нове місто було суворо католицьке. Старе й Нове міста ненавиділи й ревнували одне óдне; управа Старого робила все на злість управі Нового, і навпаки.

Війна зачепила обоє міст лише тінню: полки цісарської армії стояли за день-два форсованого маршу, але тут уже дедалі частіше з’являлись невеликі загони грізно-самовпевнених озброєних людей, невідомо чиїх; проїздячи через обидва Кемптени з півночі на південь і з півдня на північ, вони зупинялися там їсти й пити і, хоч поки що за все справно платили, одначе наганяли на мирних міщан жах, тому всюди — на вулицях, базарах, по корчмах — точилися неспокійні балачки, підживлювані страшними чутками про семихвосту комету, що з’явилась над недалеким Аугсбургом, та про мерців, що напередодні останнього суду встають і танцюють на власних могилах, та про упирів і вовкулаків, що виють у лісах, радіючи майбутнім кривавим бенкетам.

У Старому місті Петр подався до заїзду «Золоті терези», найкращого в Кемптені, але господар сказав, що вільного місця нема й на горищі, бо все позаймало подорожнє панство — офіцери та дипломати. Одному баварському графові постелили на більярдному столі, почет його переспить у стодолі, під стріхою каретні ночуватиме шестеро драгунів, а челядь заїзду нап’яла собі намет на току, щоб звільнити свої ліжка для постояльців. Та коли Петр, добре знаючи такі балачки, твердо заявив, що він не якийсь там злидень, аби канючити місце, де прихилити голову, і не рушить звідси, хоч би довелось потрощити на цурки весь цей нікчемний заїзд, тоді господар, розпізнавши в ньому високородного кавалера, з яким не варто сперечатися, сказав довірчо, півголосом:

— Я б вам, пане, радий догодити, і є така змога, бо я маю одну кімнату з двома ліжками, де зайняте лиш одне, та лихо в тому, що ту кімнату найняв один панич, він хоче там зоставатися сам і начисто заборонив мені приводити туди другого постояльця.

Петр усміхнувся.

— Що ж то за панич такий дуже пишний? Принц королівської крові? Чи син самого Вальдштейна?

— Може, й так, бо він чех, як і Вальдштейн, а в паспорті в нього записано, що він їде до Вальдштейна в Меммінген з дипломатичним посланням, — відказав господар. — Це справді великий пан, йому нічим не догодиш, на всіх кричить, на всіх замахується. Нічого не боїться — видно, за ним стоїть хтось могутній.

— Відведіть мене до нього, я з ним побалакаю.

— Це важке діло, бо він замкнувся в своєму покої. Але він замовляв півкварти вина, то я понесу йому сам, ось як принесе служник із погреба, а ви, коли насмієте, можете прослизнути в двері за мною.

— Мабуть, насмію, — запевнив Петр. — А як звати того лорда?

Корчмар подивився в книгу записів постояльців і сказав, що той панич записався як Любош з Лібуші й приїхав із чеського міста Прахатиць.

Петр, як і слід було сподіватися, справді насмів і навіть не прослизнув до кімнати за спиною в господаря, як йому було сказано, а ввійшов перший, ступаючи широко й рішуче, тільки-но клацнув ізсередини ключ, і, обдарувавши здивованого юнака, що стояв біля дверей, осяйною усмішкою, віддав йому уклін, такий елегантний і низький; що аж замів підлогу півнячими перами свого крислатого капелюха.

— Я Петр Кукань з Куканя, ваш земляк, пане Любош з Лібуші, — промовив він по-чеському, — а що мені давно вже не траплялось нагоди поговорити рідною мовою, то я дозволив собі завітати до вас, щоб запевнити в своїй щирій приязні, а головне — попросити однієї послуги, як бачу, цілком здійсненної: ви, один, маєте двоє ліжок, а я, теж один, не маю жодного.

І розмашистим рухом лівої руки Петр показав на двоє пишних старонімецьких ліжок, приставлених одне до одного й вивершених щедро набитими перинами.

Молодий Любош з Лібуші був стрункий, білявий, синьоокий юнак, ще без слідів заросту на свіжому обліччі; ніжною напівдитячою вродою він нагадав