Читати книгу - "Не йди"

– Хірург-гінеколог.

Я добре поїв, добре випив, тепер у мене було бажання кохатися. Але Італія дуже довго сидить у ванній, а коли виходить, не йде до ліжка, бере стілець і сідає біля вікна, починає дивитися на патіо; її обличчя пожовтіло від світла, що падає звідти; вона чекає, поки вимкнуть фонтан.

Італія приготувала два бутерброди на дорогу додому. Вона купила сиру, ковбаси, потім понакладала це на хліб просто на ліжку. Я прокинувся від того, як вона збирала рукою крихти з простирадла. Підходячи до ліфта, вона привіталася з прибиральницями, попросила їхні адреси й обняла їх, немов сестер. В автомобілі дорогою назад ми мало розмовляли.

Раптом вона запитала:

– Ти мене соромишся, правда?

Вона промовила ці слова, не дивлячись на мене, не відводячи погляду від дороги, вони неначе вилетіли з її уст. Її клаптикова сумка переповнена баночками з медом і варенням, які вона назбирала під час сніданків. Я посміхнувся й простягнув руку поправити дзеркало заднього огляду. Моя голова забита плутаними думками, які змішуються між собою без жодного логічного зв’язку. Цього ранку телефонувала Ельза, дзвінок застав мене ще в номері, усі речі вже були зібрані, я подумав, що, можливо, це дзвонили з рецепції готелю, тож необачливо підняв слухавку. Саме тоді Італія щось запитала про документ, який вона забула забрати. Твоя мама почула її голос.

– Хто там з тобою?

Я сказав, що це прийшла прибиральниця, що двері були відчинені, бо я вже виходив. Я говорив на підвищених тонах.

– Чому ти лютуєш?

– Бо поспішаю.

Потім я попросив у неї пробачення. Вона ще щось сказала, але її голос уже дещо змінився. І сидячи за кермом, я думав, що більше не впевнений у тому, що роблю. Я висадив Італію перед будинком, узяв її руку й поцілував. Я поспішав розстатися з нею, і вона, можливо, це помітила. Але я ввічливо вийшов з автомобіля, щоб дістати її валізку з багажника, та потім, коли вона зникла в проході, занурившись у сморід, відчув полегшення. Я не залишався там більше й миті. Те місце видавалося жахливим.

Я поїхав прямо в лікарню, де занурився в роботу. Медична сестра того дня була якоюсь дуже невпевненою, мабуть, новенька. Ледве тримала інструменти, подаючи їх мені. Я залютував. Пінцет випав у неї з рук. Я з такою силою штурхнув його ногою, що він опинився аж в іншому кінці операційної.

У нашому будиночку на морі твоя мама почала збирати свої речі, літо вже майже скінчилося. А я сиджу в садку, дивлюся на Великий і Малий Віз і на Полярну зірку. Вона виходить до мене, у неї на плечах кардиган, а в руці келих з вином.

– Ти щось вип’єш?

Я похитав головою.

– Що з тобою? – запитує вона.

– Нічого.

– Невже?

Скоро настане осінь, море посіріє, пісок буде брудним і його носитиме вітер, будинок замкнуть. Ельза відчуває цей невеликий осад меланхолії. У ліжку вона притискається до мене, хоче кохання.

– Ти вже збираєшся спати?

Я не поворушився, лежу, як і лежав.

– А ти не збираєшся?

Вона не збирається спати. Припиняє цілувати мене, але залишається поруч і навмисно дихає прямо на мене. Її подих віддаляє від мене сон.

– Вибач, але я надто стомився.

Я повертаюся до неї, переді мною її кам’яне обличчя. Її тіло шарудить по простирадлу й відсовується від мого. Тепер вона повернулася до мене спиною. Я чекаю. Не хочу, щоб вона сумувала. Простягаю до неї руку, але вона скидає її зі свого плеча.

– Спімо.

Наступного ранку я прокидаюся пізно. Ельза стоїть на кухні в шовковому халатику.

– Привіт, – кажу я їй.

– Привіт.

Я беру кавоварку, ставлю її на вогонь і сідаю, чекаючи на каву. Дружина в мене висока, спина її – досконала трапеція, дві похилі йдуть від плечей до звуження на талії. Вона ставить квіти з довгими стеблинами у вазу.

– Де ти їх узяла?

– Мені їх подарувала Рафаелла.

Вона ще розлючена, я бачу це за її жестами. Різкими рухами вона хоче показати, наскільки їй байдуже до мене. «Як довго я не дарував їй квітів?» – подумав я. А може, вона подумала про те саме. Заправила волосся за вуха. Ельза стоїть перед вікном, у яке прозирає яскраве світло, ледь притлумлене бавовняною фіранкою. Я дивлюся на її профіль, її безбарвні губи, надуті як дві бульки. На цих губах зібралося багато думок щодо мене, а можливо, і проти мене. Я підводжусь, наповнюю свою філіжанку кавою і п’ю.

– Вип’єш трохи кави?

– Ні.

Наливаю собі ще одну філіжанку й випиваю її теж. Ельза порізалася. Впустила ножиці на стіл і піднесла поранений палець до рота, щоб зализати кров. Я підхожу до неї.

– Та немає нічого, – каже вона.

Але я беру її руку й підставляю палець під струмінь холодної води. Рожева від її крові вода зникає в чорній дірці посередині мийниці. Витираю її палець