Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

стоїмо там по коліна в болоті. Є десь сонце… Є… Бо пробивається крізь щілину й навіть болото золотить, а навколо в теплому багні лежать свині і задоволено хрюкають. Їм добре, немає у них ніяких думок і сумнівів. Почнеш їх розбуркувати, так вони тебе ідіотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б біда була, але вони нюхом добре чують все нове й свіже, переможне і лізуть туди, несучи за собою свій свинушник.

– А, чорт з ними. Ти вже користуєшся термінами Катерини.

– Катерини. Вона каже, що в наші часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе зв’язувати ні любов’ю, ні дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здається мені, що вона когось любить.

– Справді? – жваво спитав Михайло.

– Вона нікому не скаже.

– Ех, Петре!

– Що?

– Нічого, то я так.

Встав, а Петро більше розумів, аніж Михайло думав.

– Чудаки. Тільки мучать себе.

– Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла, – сказав Михайло, подаючи записку. – Там Галина кликала іти в степ «бо в степу вітри буйні-буйні», а «літо таке хитре».

Осміхнувся Петро й заховав у кишеню.

– Ну, Михайле, я пішов.

– Куди?

– Та в читальню.

– Гм… угу… Коли прийдеш?

– Пізно. А ти будеш вдома?

– Мабуть, ні. Я піду до бібліотеки.

Подивились один на одного… Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.

– Чого зявище розчепірив?

– Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, – але Михайло:

– Ну, тоді я піду в читальню.

– Іди куди хочеш, а я піду до Галини.

На цвинтарі Галина сказала Петрові:

– Забігти не міг раніш. Я бачила тебе у вікно, кудись летів, як бізон?

– ?

– Шию вниз і гривою мотаєш. Була в Катерини – вирішили відкласти на осінь це.

– Та це вона вирішила. А я?

– Ти? Ого! Ще скажи мені слово. Ні, справді, куди поспішати.

Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, він так сумує по ній.

А в ту ніч місяць сходив пізненько таки, а вони й не помітили. Лише півгодини посиділи (а може, й менше), як вдарило другу.

– Ну, от знову до ранку, – жалібно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляється ближче, стає, як криця, рука ближче, ближче, як дві блискавки, швидко зійшлися вуста; важко, жарко дихнув на малинові перса. Припав. І враз згадалися слова Іванові: «Те, що під матерією».

Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.

– Не правда.

– Що Петре?

– Нічого.

Усміхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь.

– Що ти?

Мовчала. Потім:

– Катерина нічого не розуміє. Сьогодні знову з Михайлом полаялась, а потім всю ніч біля вікна просидить і спати не буде… Ми більше розуміємо. Правда, Петре?

А ніч майнула крилом, як ластівка над водою. Сонце ясно зійшло. Вів Галину Петро обережно.

– Такий хороший ти, – всміхнулася.

А він зазирав в темні тепер, глибокі очи. Думав:

«І чого у неї очи такі темні стали».

А як прощалися, порожньо було всередині.