Читати книгу - "Багряний рейд"

Та всіма силами хотів зупинити процес, не доводити до такого. Інакше воякам доведеться робити вибір, що означає конфронтацію між своїми, всередині групи. Коломієць мав у собі сили загасити конфлікт. Лиш потому жоден із гурту кілька разів подумає, перш ніж довіритися Дунаєві.

Це — одна з причин, чому Коломієць вирішив йому підіграти.

— Ти не так давно пропонував нічні переходи.

— Ти заперечував, друже Східняк.

— Тепер у цьому є потреба. Сам бачиш, міняється все.

Дунай ще раз уважно роздивився карту.

— Ходімо, — мовив нарешті. — Але моя порада, Східняче: все ж таки не триматися залізниці тепер.

— Чому?

— Підступи охороняють. Уздовж усієї колії пости підсилені. Наскочимо раніше, ніж треба.

— Тепер ти став обережніший.

— Я завжди таким був, друже Східняк. У нас на колію ще буде час.

Сказавши так, Дунай заховав згорнуту карту в планшет.

Далі рушили звичним порядком. Спереду — Гонта з Шерехом, на відстані за ними — основна група, у хвості — Мартин із Товкачем.

До хутора вийшли за дві години. І там, біля напіврозваленого паркану, побачили двох осідланих коней.

Скупчившись, повстанці якийсь час мовчки стежили за тваринами. Коні ж спокійно ходили вологою травою, почували себе вільно, їх не прив’язали. У дворі не було ознак життя, та й всередині хати, здається, теж порожньо. Аби не коні, Шерех і Гонта давно б розвідали, що до чого. Зараз Коломієць ламав голову, що б це могло означати, а решта позирала на командира, чекаючи, що він вирішить робити і як діяти.

— Хазяї загуляли, — просичав він нарешті.

— Давно б показалися, — тут же заперечив Дунай. — Тут нема, де ховатися.

— Хотіли б сховатися, коней би теж приховали, — вставив Гонта.

— Так отож, — підхопив Мартин.

Коломієць помітив, як він при тому ковзнув поглядом по Коржу — вже встиг зрозуміти, що ці двоє підтримували один одного в усьому, утворивши невеличкий злагоджений тандем. Без схвалення одного інший не квапився з жодними остаточними рішеннями. Мов у воду дивився: Корж прокашлявся, розвинув думку:

— Не припнули коней. Самі могли сюди зайти.

— Звідки? — поцікавився Чуб.

— Хтозна. Угледіли людський дім. Прийшли.

— Коні далеко не блукають. Тим більше — осідлані.

— То, значить, їхні вершники десь недалеко лежать, — розмірковував Мартин уголос. — Бач, не одні ми тут по лісах. Є добрі люди.

— Собі ми їх все одно не заберемо. Шуму багато, — вставив Тур.

— Далися вам ці коні! — буркнув Шерех, у голосі чулося легеньке роздратування. — Забули їх прив’язати, може ж бути таке. Москалі десь тут тиняються. Чи в хаті сплять, п’яні. Тому й гуляють їхні коники, між іншим.

— Перевіримо зараз.

Перш, ніж Максим зрозумів задум Дуная, той видобув пістолет, витягнув перед собою руку.

Гримнув постріл.

Одразу — другий.

Коні не злякалися: видно, навчені й звиклі. Один пирхнув і відійшов трохи далі, ближче до залишків воріт. Другий лише перебирав копитами, зоставшись на місці. Усе, що відбувалося довкола, двох чотириногих не обходило.

— Для чого?! — просичав Коломієць.

— Жди тепер, хто вийде.

— А як ніхто?

— Сам же відповів, друже Східняк. Ніхто не виткне носа — то й нема нікого тут.

Логіка залізна, крити нема чим. Лишалося справді набратися терпцю й побачити, що далі.

А далі не трапилося нічого. Тишу на хуторі та довкола ніхто й ніщо не порушувало. Навіть цвірінькнули пташки, ніби підтверджуючи: усе спокійно, дарма люди стережуться чогось лихого, пара коней нікому нічим не загрожує.

— Йдемо. — Дунай заховав пістолет у кобуру. — Друже Шерех.

— Так, друже Дунай.

Тримаючи автомат напереваги, Шерех вийшов з укриття. Озирнувся на інших, кивнув, ніби підбадьорив чи закликав робити, як він.

Смугу лісу відділяло від хутора не більше тридцяти метрів. Подолавши половину відстані, він поволі опустив дуло. Рушив до коней впевненіше. Підійшовши впритул, поплескав найближчого по холці. Син рільника й сам до війни — рільник із початковою освітою, Шерех виріс серед коней, батько мав трьох, їхнє господарство в селі вважалося заможним. Часом говорив до них, мов до людей, вважаючи: тварини його розуміють.

— Справний, — сказав упівголосу, знову провівши долонею згори донизу по шовковистій, вичищеній шкребком від бруду шкірі. — Як же тебе звати? Звідки ж ти такий…

Договорити не встиг.

Зустрівся поглядом з автоматним дулом.