Читати книгу - "Багряний рейд"

Побачив спершу його, потім молоде лице ровесника в солдатській формі. Той обережно виступив з-за рогу хати й тепер, наставивши на Шереха зброю, обходив його зліва. За ним уже сунули інші, від бійців уже стало зелено серед жовтневого лісового багрянцю, і Шерех облишив спробу їх рахувати — позадкував, збільшуючи собі сектор обстрілу.

— Назад! — загорлав він, перехоплюючи автомат обома руками й швидко відступаючи, намагаючись на дати замкнути кільце довкола себе.

На видноті вже стояв Гонта, за ним з-за дерев уже висувалися інші, й тут же огризнулися, не в унісон, але шалено й завзято. Присівши, Шерех різонув чергою в бік солдатів, не думаючи, влучив чи ні: відступав, рухаючись спиною й прикриваючи своїх, котрі вже зайняли позиції та вели вогонь прицільніше: з обох боків поточилося й упало по бійцеві з червоними личками на погонах.

Коні заіржали, та не розбіглися.

— Живими! Живими! — почув Шерех, випустив довгу чергу на голос.

Потому пригнувся, розвернувся і рвонув до лісу великими стрибками. Раптом щось його зупинило, нога перечепилася об не помічену раніше перешкоду. Втративши рівновагу, Шерех завалився на вологу траву, перекотився під кулями, побачив перед собою Гонту — той лежав на боці, ніби вирішив саме тепер відпочити. Рука міцно стикала автомат, і куди його поцілили, Шерех не побачив.

— Назад! — тепер уже кричав з-за дерев Коломієць.

Солдати тим часом уже розсипалися вздовж широким ланцюгом, все ще намагаючись контролювати периметр і взяти відділ у кільце. Шерех завалився на спину, прикриваючись тепер уже тілом мертвого побратима. Вільна рука сягнула в кишеню галіфе, стисла й потягнула наперед підготовану гранату.

Солдати були вже за кілька кроків.

Треба замахнутися.

Підвівшись, Шерех приготувався кидати.

Куля пробила плече.

Друга за мить вдарила в груди, і він ще не до кінця зрозумів, що відбувається. Та коли не зміг кинути ребристе «яйце», все стало ясно.

Над ним уже закрила небо постать солдата.

Або помилявся — або того самого, якого побачив першим, молодого, свого ровесника.

— Живим! — чи то крик повторився, чи досі стояв у вухах.

Шереху не хотілося отак помирати.

Нікому не хочеться помирати.

Він заплющив очі.

Зі свого місця на узліссі Коломієць та інші побачили, як вибух звалив довкола двох їхніх товаришів відразу кількох солдатів, котрі обступали їх, намірившись взяти хоча б одного полоненого.

Це дало їм потрібну хвилину: відстрілюючись, повстанці відступили вглиб лісу.

У них усе сталося само собою.

Так вирішила Майя й не дуже тому опиралася. Дільничний Гордієнко почав учащати до неї щодня й одного разу лишився. Ліжко в хаті було лише одне, старе, дерев’яне, добротне й міцне. Дивно, як покійній тітці вдалося його вберегти, адже такі речі з хат тягнули весь час.

Поліцаї, зазвичай з місцевих, чудово знали, хто з односельців чим багатий. Забирали добро, спершу ще добуваючи необхідні документи в Макарівській комендатурі або в тутешніх старост. Потім перестали сушити собі тим голови: підганяли коли вантажівку, а найчастіше воза, змушували часом самих господарів притримувати двері, аби зручніше було виносити столи, комоди, шафи та скрині ручної роботи: все це до війни, а то й до революції давали на посаг.

Найсміливіші намагалися опиратися, і їх не чіпали. Могли вдарити прикладом чи кулаком, та на місці не вбивали, хіба був один-два випадки, не більше. Поліцаї робили інакше: все одно пограбувавши, за деякий час писали доноси, звинувачуючи людей, на який гріх вистачало фантазії.

Далі починала працювати каральна машина.

Обмовлених саджали в холодну. Це ще вважалося за щастя: адже не вивозили нікуди з Королівки, тримали тут же, в льосі під управою, колишньою сільрадою. Опиратися не було смислу, краще домовитися зі своїми, й за якийсь час полонених виправдовували та випускали. За це начальник поліції зазвичай отримував те, що людям дивом удавалося приховати від тотальних обшуків та грабунків. Хоча Майя знала випадки, коли таких арештантів рядові поліцаї звільняли за сало й самогон. Гірше — коли завозили в Макарів, у місцеве гестапо. Звідти не поверталися майже ніколи, й домовитися про викуп вдавалося одиницям. Кожен такий арешт зараховувався кущовій поліції як приклад ефективної діяльності й розкриття чергової ворожої змови, виведення на чисту воду нової підпільної групи.

Проте Майї пощастило. Тітчине добро вдалося зберегти, хоч дещо таки потягнули — винесли для потреб сільської управи дубову шафу із дзеркалом, яке при перевезенні тріснуло навпіл. Його не викинули, старанно заліпили паперовою стрічкою, густо змащеною клеєм — так укріплювали вікна, аби вберегти від бомбувань. Ліжко теж погрожували забрати. Чому не відразу, чого чекали — Майя гадки не мала. Коли влаштувалася на службу в окружний комісаріат, в Королівці про це дізналися. Відтоді її родичку не чіпали. Навпаки, час від часу хтось приходив, аби попросити через неї племінницю про допомогу. Майя робила, що могла, та