Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

до якогось незримого співрозмовника, на нього й дивлячись. Іноді він поривався піти з помешкання, і тоді я мала тягти його від дверей всередину, обхопивши руками за пояс. Тоді він сідав у крісло, підгинав під себе ноги, починав тремтіти, і я чула, як його зуби клацали на всю кімнату. Я відчувала, що, як це триватиме довше, я можу якщо не збожеволіти, то дуже підірвати своє психічне здоров’я. І почала нервово набирати телефон його сестри. Набрала код Німеччини. А потім довгий номер мобільного телефону.

Жіночий голос швидко відповів. Я почала говорити по-англійськи, жінка відповіла по-російськи із акцентом. Так розмовляли студентки з НДР, які траплялися в нашому університеті на заходах клубу інтернаціональної дружби. Жінка не дослухала мене, попросила назвати адресу і номер коду на дверях. Сказала, що вона поблизу. Візьме таксі й скоро буде.

Важко описати, які джмелі загули тоді в моїй голові. Я знала, що мобільні телефони, зареєстровані в європейських країнах, на території України працюють, і за телефоном власник може бути в Німеччині, а фізично — в сусідній кімнаті. Певне, це вона, ця сестра, і є злим генієм мого — тепер вже не мого — хлопчика. Вона була тут, у Львові, мало не весь, а то й весь час, поки тут перебуваємо ми. Це вона рилася в наших речах в день, коли ми їздили до Бучача, це вона стежила за нами, вселяючи гіркий неспокій в його душу, а за одно й у мою, це вона підкинула йому чорну фігурку, яка спровокувала його нинішній напад божевілля — певне, вона добре знала, як саме ввести емоційно неврівноваженого Мішеля у психотичний стан. А я зараз кидаю його із вогню в полум’я, викликаючи її сюди. Але що мені було робити? За законами авантюрного жанру ми мали б тікати від неї по львівських дахах, перестрибуючи через внутрішні подвір’я, притискаючи до грудей знайдений «у чреві жертви» документ. Але та авантюра, в яку я була втягнена, розгорталася за іншими законами, яких я не розуміла... Коли у двері постукали, мій нещасний клієнт тремтів на диванчику поряд зі мною, поклавши мені голову на плече.

Я підвелася, щоб іти до дверей, він став затримувати мене, але назад дороги не було. Я спитала, хто там, відповіли тою ж ламаною російською, що то сестра Мікаеля. Я відчинила. Жінка невиразної зовнішності, невизначеного віку, струнка, висока, сива, коротко підстрижена увірвалась до кімнати й кинулась до Мішеля — я й надалі називатиму його по-французьки. Вона заговорила до нього по-німецьки, він довго нічого не відповідав, але потім почав відповідати їй. Вона, очевидно, знала, як викликати його на контакт у такому стані. А я стояла і не знала, чи йти мені звідти геть, чи лишатись. Рідко коли зі мною бували незрозуміліші ситуації. Коли я нарешті сказала, що піду, вона зробила мені знак затриматись.

Коли жінка звернулась до мене, Мішель, який був трохи заспокоївся, знову почав поводитись неадекватно: став викидати речі з валізи, ніби щось шукаючи, став ревіти без слів, як звір. Я подумала: вона б мала зараз зробити йому якусь ін’єкцію, вона, певне, знає, яку. І шприця повинна з собою мати. Але замість шприця вона дістала зі своєї великої сумки картонну дошку із закріпленим на ній аркушем паперу й срібний олівець і простягла це йому. Мішель схопив ці предмети, як дитина, сів на крісло й тут же почав малювати. Мені здалося, що малює він професійно. Так воно й виявилося згодом. У мене зберігся той малюнок Більше того, мені пояснили, що той малюнок був проектом майбутньої скульптури.

Жінка, якої, якщо бути чесною, я боялась, більше того, той переляк, який я відчувала в її присутності, був одним з найнеприємніших відчуттів за все моє життя, звернулась до мене досить привітно, і мене попустило. Хоча я прекрасно розумію: трохи прихилити до себе жертву є один з можливих способів маніпулювати нею, докладаючи менше зусиль. Але сестра Мішеля заговорила приязно, і мені стало трохи легше. Вона подякувала мені за увагу до її молодшого брата, який є людиною вкрай вразливою й емоційною, і з ним трапляються нервові зриви. Я мало не сказала їй, як він злякався чорної фігурки на ліжку, але мене стримало небажання афішувати наші стосунки і наше розстелене ліжко. Але я сказала, що так і не зрозуміла, що саме так пильно шукав він у Львові.

— Да, да! — підхопила сестра Мішеля. — Но ві что-то нашлі? — вона дуже ретельно зробила наголос на слові «что-то», і пильно глянула мені у вічі.

Знов-таки, я не була готова до такого допиту. Я розповіла про манускрипт і про те, що Мішель кудись заховав його, хоча й обіцяв віддати його мені, а собі мати фотокопію.

— А фігурки? Фігурки, там були? — улесливо спитала вона.

— Ніяких фігурок не було, — обурено відповіла я.

Тоді вона звернулась до нього. Присіла навколішки перед кріслом, де він сидів, підібравши ноги, зі своїм малюванням на колінах.

— Wo sind die Figuren? Ich frage dich, wo sind die Figuren?[15] — спитала вона його. А потім ще раз, ще раз. Я не знаю німецької, але те «возіндіфігурен» звучить у мене у вухах і досі, вимовлене огидним, їдким голосом тої жінки.

Це тривало мало не годину, а втім, я не дивилась на годинник. Я зрозуміла, що не допоможу Мішелеві й не дістану пінзелевого манускрипта. Я рушила до дверей, а вона затримала мене:

— Точно нічево не било? Точно?

Я обернулася до Мішеля, щоб якось попрощатися з ним, хоча розуміла всю його тодішню неконтактність. Я торкнулась його плеча й сказала йому: