Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

б кинути власного сина в біді. Але пам’ятаю, що так само чітко в моєму єстві звучали слова Миколи Браницького, що я відповідальна навіть не перед Україною, а перед Богом за всі, пов’язані з Пінзелем, знахідки мого друга. Отже, я мала діяти так, щоб допомогти хлопчику і, разом з тим, зберегти той документ, який ми з ним щойно розшукали в нетрях львівської маячні. Мені боляче усвідомлювати, що мені не вдалося ні того, ні іншого.

В наших помешканнях телефонів не було. В мене була мобілка, тільки де вона? Я її, здається, лишила в себе. Замкнула його в кімнаті, пішла до себе. Моя кімната не була замкнена, можливо, я її й не замикала, коли ми пішли до себе. Не треба когось підозрювати в нападі, скоріш за все я сама її й не замикала. Так, воно і є: ось і ключ від моєї кімнати, а ось і мобілка. Тепер я замикаю свою кімнату. Добре усвідомлюю, як роблю це. Мобілка в сумці на плечі, там і ключ від його кімнати, він там сидить замкнений на ключ. А ось ключ від моєї кімнати, який я ніяк не можу витягти з металевої щілини. А ось я нарешті висмикнула його, і він падає мені під ноги, потрапляє у щілину між розхитаними дошками підлоги галереї, і я чую в темряві його дзенькіт об брук внутрішнього подвір’я. Спокійно, спокійно. Без паніки. І не те буває. Я добре пам’ятаю, як заспокоювала себе тоді. Зараз ти спустишся на перший поверх, вийдеш у внутрішнє подвір’я, присвітиш мобілкою і знайдеш ключ. Так воно й сталося. Було б тільки того горя. У внутрішньому подвір’ї ні кущів, ні смітника, тільки асфальт. А ось твій ключик. Все гаразд. А тепер іди до свого хлопчика.

Було зовсім темно. Але ще було досить рано. Просто надворі осінь, друга половина жовтня. І день похмурий. Похмурий та холодний. Холоду я більше тоді не відчувала. Коли я відмикала свого хлопчика, не було й сьомої вечора, я це запам’ятала, бо глянула на годинник. Він ходить по кімнаті, як лев у клітці, й щось говорить сам до себе німецькою мовою. Звертається до мене, забув, що німецької я не знаю. А я не знаю, чи є серед тої купи ліків, які він тягає за собою, щось таке, що може зняти його теперішній стан. Я телефоную в Київ до знайомого психіатра, який свого часу порадив мені Марію Миколаївну. Я дуже перепрошую, що турбую його, але в мене безвихідний стан. Той чоловік відповідає, що мій стан і правда проблематичний. Треба шукати в його паперах документи про його медичне страхування, телефонувати туди. Вони зобов’язані захищати його на території будь-якої країни. Я пригадую, так, мої інші клієнти, особливо старші, іноді показували мені такий документ і телефон на ньому. В Україні вже кілька років є представництва міжнародних страхових медичних компаній. Але Бог боронив, мені ще жодного разу не доводилось користатися з того.

Поки він ходить по кімнаті, як звір, продовжуючи свій незрозумілий емоційний монолог із артистичними, і тому ще страшнішими жестами й гримасами, я починаю ритися в його речах. Я лізу до сумки, яку він завжди носив з собою на плечі. Нібито знаходжу папку з документами, але подібного документу серед них нема. Я бачу, що за документами мій хлопчик має прізвище Адлер. Мікаель Адлер. Так, звичайно, його батько німець. І він має його прізвище.

Я пам’ятаю, що усвідомлювала своє тодішнє роздвоєння особистості, коли одна половина мене нервово шукала медичну страховку Мішеля, а друга продовжувала міркувати над мотиваціями його дивної поведінки. А втім, можна було говорити навіть про розтроєння: третя іпостась мене нервово й послідовно шукала манускрипт Пінзеля. Але його ніде не було. Звичайно, в мене не було навичок вести обшук. Але цілком можливо, поки я ходила кидала вниз свого ключа, він примудрився кудись подалі заховати старовинний документ, за який я відповідальна перед Богом і Україною. Або й знищити його.

Я надибала шкіряну папку, звідки Мішель витягав ксерокопії нібито того, що бучацький єврей віддав його батькові — до всього, що фігурувало в наших пошуках, я тепер маю додавати прийменник «нібито». Але у хлопчика, очевидно, була вироблена стійка реакція: цього предмета ніхто, крім нього, не може торкатися. Він вихопив з моїх рук ту папку й міцно притис її до грудей. Довелося шукати в інших місцях. Ось папка, де був його авіаквиток і паспорт. Там немає поліса про страхування — я приблизно знала, як виглядають подібного роду документи. І от у паспорт Мікаеля Адлера вкладено картонну картку: телефон сестри. І довгий ряд цифр, куди були вписані й коди.

Із карткою в руках я сіла й замислилась. Сестра, вочевидь, далеко. Якщо вона й вилетить миттєво, то буде у Львові бозна-коли. Що мені робити з ним до того? Але, може, вона підкаже мені, які таблетки всунути йому в рота, щоб він, принаймні, заснув? Бо робити ін’єкції я не вмію, навіть якби й знала, які треба, і не знайду тут, у Львові, ні ліків, ні медсестри, яка б мені в цьому допомогла.

Це тривало близько двох годин. Він ходив по кімнаті, притиснувши до грудей свою шкіряну папку з паперами, які вели його на пошуки спадку Пінзеля, зміст яких він довірив мені тільки частково, але в яких, схоже на те, зосередились усі його особисті страхи й комплекси. Але я можу з певністю сказати одне: в ту папку, розміром із книгу поезії, не міг влізти досить об’ємний старовинний зшиток, який ми нібито в той день знайшли. Я думала про те, що робити з Мішелем, але й паралельно думала, як би знайти манускрипт. Тим більше, він цілком був готовий віддати його мені, аби тільки мати собі його копію, щоб вчитати його зміст. Він дивився божевільними очима, як я перебрала речі в його валізі й нічого не казав мені. Певне, його хворе єство знало, що там нічого нема. Я позасувала руку в усі рукава його плащів і светрів, але манускрипта не було ніде. Він дивився на мене спідлоба й мовчав. Або починав говорити, звертаючись не до мене, а