Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

— Мені потрібний меч.

Дівчисько здригається й утікає. Осколки скла валяються на розритому газоні. З-за кущів вистрибують дві гладкошерсті такси й гавкають на тебе на диво басовитими голосами.

Щокастий трирічний хлопчак, весь круглий через намотані шарфи, тупцює посеред пісочниці. В одній руці — лопатка, не придатна ні до піску, ні до злежалого снігу, в іншій — заслинений, надкушений пряник. Розтоптані чорно-сніжні горбки випинаються по кутках пісочниці. Давно-давно, коли сніг ще був білим, тут зліпили фортецю. Поговорити б із її будівельниками… а в нинішнього мешканця й солодких соплів не випросиш. І все ж ти кажеш:

— Мені потрібний меч.

Хлопчак мовчачи замахується лопаткою. Одразу видно, що він готовий захищати свій пряник до останньої краплі ворожої крові. А якщо сили виявляться нерівні, на допомогу завжди прийде бабуся й дві гладкошерстих такси.

— Мені потрібний меч.

Цього разу ти звертаєшся до істоти, вбогої навіть за мірками цього вбогого світу. Олігофрен, що виріс в інтернаті для розумово відсталих, несподівано для всіх зумів стати корисним членом суспільства. Він працює теслею в ЖЕКу й із безнадійною завзятістю лагодить поштові скриньки та розбиті двері парадних. Іноді його кличуть у квартири, вставити кватирку або відремонтувати якусь іншу дрібну столярку. Він безвідмовно виконує все, а потім, звірившись зі старим прейскурантом, виставляє рахунок, де сума викликає хіба ностальгійні почуття. Вигляд в олігофрена украй серйозний, рухи вповільнені, але в них відчувається усвідомлення своєї потреби. Гарна людина, такі навіть серед ідіотів зустрічаються нечасто.

Вислухавши твоє прохання, він мовчачи киває й, повернувшись, неквапно йде до підвалу, де обладнана ЖЕКівська майстерня. Завмерши, ти сунеш за ним, і від дивного поєднання: крокувати завмерши — кожен твій рух набуває особливої олігофренічної значимості. Ну й нехай, аби тільки він дав меч. Він може, убогі багато чого можуть і в тому, і в цьому світі.

У майстерні хлопець довго перебирає рейки, складені біля стіни, нарешті встановлює одну на верстат і береться за рубанок. На підлогу падає стружка — шовковиста, кручена, яка ніколи не виходила в тебе. Заради самої цієї стружки хочеться стати столяром і все життя лагодити розбиті поштові скриньки. Майстер звільняє планку з обіймів верстата, береться за ніж. Дилетанти ріжуть дерево різними ножами, майстер — лише косо сточеним шевським, зробленим з уламка пилки. Ручка в нього завжди з намотаної ізоляційної стрічки, голубої або чорної. У цього ножа ручка блакитна; добра прикмета. За два обережних доторки означується рукоять меча, лезо набуває легкого вигину, відтягається гостре вістря. Де серйозний хлопець міг навчитися майструвати дерев'яні мечі? У спецінтернатах цьому не вчать.

Опредметнена мрія дражливо світиться в руці дурника, який і сам не розуміє, яке чудо він сотворив. Меч і мрія — слова одного кореня, і начхати, що з цього приводу вважають укладачі етимологічних словників.

— Із вас двадцять копійок, — тьмяно вимовляє олігофрен.

— Які двадцять копійок? — розгублено запитуєш ти, не завважуючи, що в тебе вирвалася кепська приказка, одна з тих, якими хизувався в сопливому дитинстві. Зараз тобі не до приказок, скарб, до якого ти встиг прикипіти душею, спливає з рук. Ти готовий віддати за меч не двадцять копійок, а в тисячу, у мільйон разів більше, але давати за нього гроші не можна, чарівна зброя не може бути куплена, нещасна копійчина геть-чисто позбавить його сили.

Майстер розуміє питання по-своєму. Він витягає з кишені пухку записну книжку, знаходить у ній потерту накладну, демонструє її, і в тебе відлягає від серця. Двадцять копійок — стільки коштувала рейка в ті часи, коли ЖЕК придбав її для невідомих потреб. І зараз нетутешньо чесний майстер бере з тебе ці копійки, щоб рідна установа не зазнала збитків. А розцінок на дерев'яні мечі в прейскуранті нема, отож, за роботу, за велике диво, яке народилося на твоїх очах, платити не треба.

Тремтячими пальцями ти намацуєш у кишені копійки, розписуєшся на сірому бланку з написом «Акт про виконання робіт». Уся ця далека магія не дивує й не обурює, так треба майстрові, це його чаклунські обряди, і ти не перечитимеш.

Обряд закінчений, жертви невідомим богам принесені. Опустившись на одне коліно, ти приймаєш меч. Очі столяра спокійні й серйозні, у них почуття власної гідності й упевненість, що все йде як слід. Ти не дивувався його вчинкам, він мовчачи сприймає твої. Але коли ти зводишся на ноги, він раптом простягає тобі соснову стружку: жовту, скручену в тугий завиток, яка пахне, мов пряний бальзам. Направду царський подарунок! Хто б міг повірити, що серед тутешньої павутинності може трапитися таке? Ти ще раз кланяєшся й мало не бігцем покидаєш напівтемний підвал. Хазяїн-олігофрен суворо дивиться тобі вслід.

Із мечем у руках ти виходиш на перехрестя. Це не просто схрещення вулиць, а те єдине місце, звідки можна піти в справжнє життя. Його варто було б писати із заголовної літери й вимовляти з особливою інтонацією, але вроджена нелюбов до пихатої багатозначності не дозволяє тобі зловживати заголовними літерами. Тому ти просто виходиш на перехрестя й також просто залишаєш світ, у якому мав нещастя народитися.

Як ти робиш це? Хто навчив тебе? Звідки ти знаєш, що чекає тебе попереду? Запитайте в метелика, який розправляє крила, хто навчив його розривати кокон. Як він робить це й звідки знає про небо, яке чекає на нього?

Ти ступаєш на перехрестя й розумієш, що шлях закритий.

Таке часом трапляється. Іноді перехрестя проходиш спокійно, а часом шлях перепиняє страж. У такому разі можна пройти,