Читати книгу - "Ходіння по муках"

протиснувшись плечем крізь натовп, з’явився сторож і, проговоривши поспішно: «Зажди-но», — схопив ззаду за плащ. Але чоловік, мокрий і слизький, вивернувся й побіг. Залунав різкий свисток, у відповідь здалека заверещав другий. По рідіючому натовпу пройшов глухий гомін. Але діло було зроблено, і чоловік у плащі зник.

Днів через два на механічному заводі, несподівано для адміністрації, зранку не став на роботу слюсарний цех і пред’явив вимоги, не дуже серйозні, але рішучі.

По довгих заводських корпусах, тьмяно освітлених крізь брудні шибки й задимлені скляні дахи, полетіли, як іскорки, невиразні фрази, зауваження і злі слівця. Робітники, стоячи біля верстатів, чудно поглядали на начальство, що проходило повз них, і в зосередженому збудженні ждали дальших вказівок.

Старшому майстрові Павлову, донощикові й нашіптувачеві, що крутився біля гідравлічного преса, несподівано розчавили всю ступню розпеченою болванкою. Він дико закричав, і тоді по заводу пішла чутка, що когось убили. О дев’ятій годині на заводський двір, як буря, влетів величезний лімузин головного інженера.

Іван Ілліч Телєгін, прийшовши у звичайну годину в ливарню, величезну будівлю у вигляді цирку, з розбитими подекуди шибками, з висячими ланцюгами мостових кранів, з плавильними горнами коло стін і долівкою, спинився на дверях, ворухнув плечима від вранішнього холодку і за руку весело поздоровкався з майстром Пуньком, що підійшов до нього.

В ливарні була одержано спішне замовлення на моторні станини, і Іван Ілліч заговорив з Пуньком про наступну роботу, діловито і вдумливо радячись з ним про ті речі, які були для них обох безперечними. Ця маленька хитрість вела до того, що Пунько, який став на роботу в ливарню п’ятнадцять років тому простим чорноробом, а тепер — старший майстер, який дуже пишається своїми знаннями і досвідом, залишився цілком задоволений розмовою, самолюбство його було вдоволене, а Телєгін був певний, що коли Пунько задоволений, то робота піде на лад.

Обійшовши ливарню, Іван Ілліч поговорив з ливарниками і формувальниками, з кожним тим напівжартівливо-товариським тоном, який найбільш точно визначав їх взаємовідносини: ми обидва стоїмо на одній роботі, значить — товариші, але я інженер, ви робітник, і, по суті, ми — вороги, але тому що ми один одного поважаємо, то нам нічого не залишається, як жартувати один з одним.

До одного з горнів, спускаючись на ланцюгу і стукаючи, підкотив кран. Пилип Шубін і Іван Орєшников, мускулясті й рослі робітники, один — чорний з сивиною і в круглих окулярах, другий — з кучерявою бородою, із світлим, перев’язаним ремінцем волоссям, голубоокий і атлетично сильний, взялись: один — ломом віддирати кам’яну дошку з зовнішнього боку горна, другий — наводити на білий від жару високий тигель кліщі. Ланцюг затріщав, тигель подався і, шиплячи, світячись та гублячи корки нагару, поплив у повітрі до середини майстерні.

— Стоп, — сказав ирєшников, — опускай.

Знову загримотіла лебідка, тигель опустився, сліпуча струмина бронзи, з тріском розкидаючи зелені зірки, освітлюючи оранжевою загравою шатрову стелю майстерні, полилася під землю. Запахло горілою нудно-солодкою міддю.

В цей час двійчасті двері, що вели в сусідній корпус, враз розчинились, і в ливарнюгшвидко й рішуче ввійшов молодий робітник з блідим і злим обличчям.

— Кінчай роботу… Знімайся! — гукнув він уривчастим, твердим голосом і скоса глянув на Телєгіна. — Чули? Чи ні?

— Чули, чули, не кричи, — відповів Орєшников спокійно і підвів голову до лебідки: — Дмитро, не спи, попускай.

— Ну, чули — розумійте самі, другий раз просити не будемо, — сказав робітник, сунув руки в кишені і, жваво обернувшись, вийшов.

Іван Ілліч, присівши над свіжим литвом, обережно розколупував землю шматком дроту. Пунько, сидячи на високому стільці коло дверей, перед конторкою, швидко почав гладити сиву цапину борідку і сказав, бігаючи очима:

— Хочеш не хочеш, значить, а роботу кидай. А діток чим годувати, якщо тебе кишнуть з заводу, про це молодці оті думають чи ні?

— Ти в ці діла краще б не ліз, Василю Степановичу, — відповів Орєшников густим голосом.

— Тобто як так — не ліз?

— Та це наша каша. Ти такий, що забіжиш до начальства, в очі вскочиш. А тому — мовчи.

— Через що страйк? — спитав нарешті Телєгін. — Які вимоги?

Орєшников, на якого він глянув, одвів очі. Пунько відповів:

— Слюсарі застрайкували. Минулого тижня у них шістдесят верстатів перевели на відрядну роботу, для проби. Ну от і виходить, що недовиробляють, надурочні години доводиться вистоювати. Та в них цілий список у шостому корпусі на дверях прибитий, вимоги різні, невеликі.

Він сердито вмочив перо у пляшечку і взявся зводити відомість. Телєгін заклав руки за спину, пройшовся вздовж горнів, потім сказав, дивлячись у круглий отвір, за яким у білому нестерпному вогні танцювала, ходила зміями кипляча бронза:

— Орєшников, коли б оця штука в нас не перестояла, га?

Орєшников, не відповідаючи, зняв шкіряного фартуха, повісив його на цвях, надів смушеву шапку та довгого добротного піджака і промовив густим басом, що сповнив усю майстерню:

— Знімайтесь, товариші. Приходьте в шостий корпус, до середніх дверей.

І пішов до виходу. Робітники мовчки покидали інструменти, хто спустився з лебідки, хто виліз з ями в підлозі, і юрбою рушили за Орєшниковим. І раптом біля дверей щось трапилось, — залунав несамовитий голос, що зривався на вереск:

— Пишеш?.. Пишеш, сучий син?.. На, записуй мене!.. Виказуй начальству!.. — Це кричав на Пунька формувальник Олексій Носов; виснажене, давно небрите обличчя його, з глибоко запалими каламутними очима, стрибало й перекошувалося, на тонкій шиї набрякла жила; кричачи, він бив чорним кулаком по краю конторки: — Кровопивці!.. Мучителі!.. Знайдемо й на вас ножика!..

Тоді Орєшников схопив Носова за тулуб, легко відтягнув від конторки і повів до дверей. Той одразу затих. Майстерня спорожніла.

До полудня застрайкував весь завод. Ходили чутки, що тривожно на Обуховському і Невському машинобудівному. Робітники великими групами стояли на заводському дворі і