Читати книгу - "Із медом полин"

Дарина з Петром розпочали своє подружнє життя в тяжкі повоєнні часи. Щойно діждали первістку, доньку Женю, як Петра забрали в солдати на довгі п’ять літ. Залишилася Дарина сама, вагітна другою дитиною…

Подумки з милим Петром і хазяйство порала, і городину обробляла, і ночей не досипала за сільськими клопотами та дрібними дітьми. Часто, втираючи сльози кінчиком хустки, її завсідного головного вбору, вибігала на шлях – усе дивилася, чи не йде, бува, не вертається… Щодня з донькою та сином про татка гомоніла. А він, щоб хоч чимось віддячити дружині, приходив до неї в снах. І все гарний такий! То в чистому озері купається, то поміж рясного квітастого саду прогулюється… Тішили Дарину такі сни, вірила, що все добре з чоловіком. А що він далеко, не боялася, настане час – повернеться.

Так і сталося.

Відтоді жили Дарина з Петром у злагоді, народивши ще двох синів.

Нині, як з’їдуться всі діти й онуки, од радості бабуся кожного обцілує, вмиє слізьми так, наче святим миром помастить…

Любили Дарину онуки. Не раз говорили між собою: «І як бабусі вдається кожному з нас порівну тепла й любові дарувати? Так вона поводиться, що кожен із нас уважає, ніби саме він її улюбленець».

Вальці завше здавалося, що стільки світла й доброти, як у цій похиленій дідовій хатині, ніде немає. І жодна страва не смакує їй так, як рум’яні та пахучі бабусині картопляні лінивці[49] з печі.

Нинішній суботній вечір добігав кінця, і на село фіалковою пеленою насувалася святкова Великодня ніч.

– Жінко, таку твою перетаку! – верещав Митько до Тетяни, шукаючи в шафанері[50] чисту пару шкарпеток. – Чого в тебе скрізь бардак?! – аж пінився од вереску. – Пасха! На всеношну йти, а я в старих, сука, після бульби, носках мушу бути?!!

– Не верещи, придурку, а то ще почує хто: люди до церкви вже йдуть! – тихо просичала Тетяна, зачиняючи за собою кімнатні двері.

– Ти мене задовбала з отим «почує хто»! Де носки, питаю?! – Митько таки стишив голос.

– Та ось вони, перед очима! Нащо поперевертав усе на світі?! Ну, ти, Дмитре, й скотина невдячна, – Тетяна кинула знайду[51] чоловікові прямісінько межи ніг.

– Хто невдячний? Я невдячний? Та дай на якого другого мужика, то давно б тебе покинув! Теща тестя молодим у гріб загнала, тепер і ти гризеш мене без кінця, як собацюрисько дике: те не так, се не так, а сама?! А сама – така, як треба?! – Дмитро натяг шкарпетки, затим метнувся до просторої зали. Там, у величезній шафі, висів темно-сірий піджак від недешевого костюма, що його Тетяна чоловікові лишень два тижні тому, як прикупила. Обнова – саме до Великодня! Її вона справляла щороку. Передусім про чоловіка дбала, щоб, бува, не сказав хто, що от у Митька жінка пуста. Догоджала, як могла. І про себе, звісно, не забувала.

Цього разу в райцентрі на базарі тільки-но набачила вишневий жіночий костюм із вишитими бісером помпезними шишками-квітами, – і на грудях кофтини, і на полах спідниці, що спадала за коліна, – одразу віддала за обнову цілих двісті десять гривень!

«Справжня порядна жінка!» – мовила Тетяна про себе, коли вже вдома перед дзеркалом приміряла костюм. Сама собі приписувала значущість і неповторність. Так їй жилося легше…

– Дмитре, замовкни, прошу тебе! Хоч у святу Великодню ніч людиною побудь! Зараз одягнемо малого, підемо до церкви, на людей подивимося, себе покажемо. Вмовимося з Віктором і Світланою про завтрашні посиденьки… Ну, нащо тобі гризтися посеред ночі?! Пів на другу. Пора виходити…

Цієї Пасхальної ночі вони вперше йшли до церкви всією сім’єю. Три роки тому Тетяна якраз у піст, проти Великодня, в муках народила довгожданого Богдася, а тоді сиділа вдома коло синочка. Торік теж не насмілилася нести хлопча на люди. Хтозна, які в кого очі. Якби ж то комусь хоч на думку спало, що їй, сердезі-горопасі, довелося стерпіти, щоб привести на світ кровиночку ненаглядну?! Але про це, мабуть, ніхто не догадувався: Тетяна була з тих жінок, що про людське око зробить усе якнайліпше, вдасть, що найщасливіша, що живуть вони з чоловіком, як голубки шанобливі, і що все в них ладно й любесенько. Себе зсередини згризе, а нікому не покаже сліз своїх частих. Бо добре знала, що ой як багацько одразу жалібниць прибіжить, у приязні клястимуться, щось раятимуть, а насправді втішатимуться з її лиха-печалі…

Саме так уважала Тетяна. Може, й до себе всіх рівняла.

Так чи інак, але правдою є те, що Бог послав Тетяні з Дмитром первістка лише через десять літ співжиття! За цей час як тільки не одбріхувалася молодиця перед односельцями, що не бажає народжувати. То казала, що мають вони з Дмитром хату добудувати, то меблі прикупити, то оселю, як належить, облаштувати, «аби не росло дитинча, як шестеро бідаків у неполюдської Лєнки-Бевкотухи!» А за часом, як відомо, не вженешся. Роки минали, й Тетяні дедалі тяжче було вберегти поміж селян репутацію зразкової жінки…

– Хіба ж то добре геть молодою родити?! – гуторила якось Тетяна з сусідкою. Доброю для всіх хотіла бути. – От Валька наша, Яворівська, завидна така повсякчас… Хіба ж той Максимко жданим був, як вона ще вся в науці грузла, університет закінчувала, екзамени з пузом складала?! – виказувала свою, хоч і невтішну, думку про подругу. Зате справедливу!

А відтак саме до неї і по допомогу зверталася…

…З кожним днем Дмитро скаженів,