Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

– Бачиш, Ратиборе, – сказала відьма, – від богів не втечеш. Я кликала, і воля Даждьбожа пригнала тебе до мого човна, як чабан дурного барана.

– Нащо ти віддалася Хельґові? – невідомо чому поцікавився я.

Оряна розсміялася ще раз, і сміх її сріблястою рибиною ковзнув хвилями Великої ріки. Замість відповіді вона наблизила до мене своє обличчя й тихо спитала:

– А ти дуже бажав мене тоді, у виті?

– Ти б однаково не прийшла у мою землянку.

– Хто знає, – Оряна знову взялася за весла.

– Я бачив тебе у вертепі блудниць, – сказав я. – Невже перевізники на Ітилі заробляють більше, ніж красиві повії у Західному Місті?

Вона знову не відповіла. Місяць заступила швидка хмара, а я згадав, що очі в Оряни кольору зеленого нефриту.

– То правда, що Мешканця Чорної Вежі вбито? – спитала відьма після тягучої мовчанки.

– Так, на моїх очах, – підтвердив я.

– І ти бачив, як він виглядав?

– Ні, шамани спалили ноші із залишками тої потвори.

При слові «потвора» Оряна здригнулася й, знову наблизивши до мене своє обличчя, прошепотіла:

– Його таємне ім’я було Бейрис,[95] зовсім не «потвора».

– Тобі Силеник сказав?

Оряна погладила мене по щоці:

– Який ти дурний, Ратиборе.

Потім ми довго мовчали. Незабаром я помітив, що Оряна провадить човен уздовж берега, в бік від Ханбалика.

– Куди ми пливемо? – спитав я.

– На Священний острів Великих Каганів, – спокійно відповіла відьма.

– Я не хочу туди, – мовив я, намагаючись відібрати у неї весла. – Там повно арсіїв, вони вб’ють нас.

Оряна полишила веслування і знов засміялася. Вона скинула з рамен плащ, розв’язала зав’язки шовкової сорочки і звелася зовсім гола, струнка і біла, мов привид кохання.

– А сюди ти теж не хочеш? – вона взяла мою руку й поклала її на своє лоно.

– На острові арсії, вони вб’ють нас… – прошепотів я, відчуваючи непоборне тремтіння, що охопило моє тіло від голови до ослаблих ніг.

Оряна притиснула мою руку до свого гарячого тіла. Вона нахилилася наді мною так, що круглі гарні пружні груди занурились у моє волосся, сказала тихо і ніжно:

– Дурнику, всі арсії – на східних мурах Міста. На острові всього півсотні хлопчиків-іудеїв зі Священного загону. Але я не збираюся йти в Каганів палац, який вони намагаються охороняти.

Вона стягнула з мене хітон, і моя провина перед Єдиним збільшилася на два проникнення в жінку.

Стомлена і відчужена від Чисел Оряна спочивала в моїх обіймах, коли різні питання й сумніви знову піднялися з глибин моєї душі. Я вивільнив руку з її пальців, одягнувся і сів на весла. Місяць сяяв у повноті диска, у срібній потузі містичного світла; в тому світлі я дивився на Оряну-Танбіт, за життя якої уряд Хазарії, не торгуючись, виклав би тисячу дирхемів. Її стану не вистачало степової довершеності мармурового тіла Менгі-ханум; її стегна, що пізнали народження сина і чресла могутніх воїв, уже обважніли від плоті. Але хтиві рисячі очі були невідпорні, а розкішне і ніжне тіло золотоволосої склавинки тягнуло до себе, обіцяючи вправність у коханні і розраду гірким самітницьким прагненням.

І я вирішив зробити все, що захоче ця жінка. Без слів поклявся я благодаттю Шехіни, що зроблю все розумне і божевільне заради тої, яка дарує моєму тілу щастя істинне, незабутнє.

Ще було далеко до перших півнів, коли наш човен наблизився до чорного нічного простору Священного острова Ітхеля. Я спитав Оряну:

– Що збираєшся робити?

– Знищити Хазарію! – відповіла зеленоока відьма.

Тепер розсміявся я.

– Якщо сто тисяч воїв Абайки-ябгу і Мешканець Чорної Вежі не подолали Імперії Степових Вовків, як знищиш їх ти, жінко?…

– Бейрис із Карайлаху був старим, як світ, але дурним, як немовля, – сказала Оряна, погладжуючи свої розкішні груди. – Щоб зруйнувати Хазарію, треба знищити прадавнє джерело її могутності. Мудра пророчиця казала каганам: доки живе Чорна Риба, стоїть Ітхель. Треба вбити Рибу і сказати закляття Роду над Істинним Гербом Хазарії – і вона впаде, та Імперія.

– А як ти потрапиш до Печери?

Оряна підняла з човна шкіряну торбу і видобула з неї сувій пергаменту. Я розгорнув його і побачив строкато розмальовану мапу.

– Це таємна мапа острова і Печери, – пояснила вона.

Оряна продовжувала дивувати мене. Сповідник братства Шехіни, я знав, що подібні мапи існують у лічених примірниках у найпотаємніших святилищах Сходу. Бачити їх можуть лише Обрані, носії найвищих ступенів посвяти в таємниці містичних братств. Навіть за скарби великого каравану отримати копію такої святині неможливо.

Зеленоока чаклунка вмочила ліву руку у воду і щось прошепотіла. Потім сказала:

– Охоронці великих таємниць – чоловіки. Те, що не можна вичавити з людини п’ятнадцятьма способами тортур, те вона розповідає сама, коли пізнає п’ятнадцять способів кохання.

– Але ж Печеру пильно охороняють, – я показав Оряні позначки вартових постів на мапі.

– Тому я покликала тебе, мій любий Ратиборе, а наші боги донесли мій заклик.

– Якщо нас упіймають, то кинуть живцем у яму, наповнену скорпіонами, – сказав я.

– Якщо нас кинуть разом, ти навіть на звернеш