Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

Іванців зиркнув на годинник, і кочегар поцікавився, чи не запізнюються. Лише машиніст мав годинник, зрештою, йому й належало мати його. У Іванціва був годинник швейцарської фірми «Пауль Буре», по ньому можна було звіряти найточніші станційні годинники, і машиніст законно пишався ним. Зараз, зиркнувши не без задоволення, відповів: ще мають шість хвилин і поспішати ні до чого.

Наче на підтвердження цього уповільнив крок, докурии цигарку й хазяйновито притоптав недопалок підбором важкого ялового чобота.

Назустріч їм чимчикував по шпалах обхідник вагонів з молотком на довгій ручці. Побачивши Іванцова, зійшов з колії й зупинився очікувально. Лучукові здалося, що машиніст якось напружився, але Іванців відповів на вітання обхідника лише доторком пальців до козирка форменого кашкета й проминув його, не сказавши ані слова й не затримавшись ні на мить.

Біля їхнього паровоза стояли двоє зчіплювачів вагонів, один – середніх років, другий – огрядний, іще молодий, та лисий. Молодий повідомив, що ешелон готовий, зараз маневровий паровоз піджене лише два вагони із снарядами – ці зчіплювачі знали все на світі, навіть військові таємниці, Іванців покахикав, висловлюючи задоволення, взагалі в нього була звичка кахикати у відповідь на приємні звістки, він знову витягнув кисет, хоч і курив щойно, один із зчіплювачів попросив махорки, і Іванців насипав йому на папірець, другий також потягнувся до кисета, машиніст зміряв його лютим поглядом, однак також не відмовив, не чекаючи вогню, круто повернувся й попрямував до паровоза, що стояв зовсім поруч.

Лучук затримався із зчіплювачами. Літній дістав запальничку, видобув вогонь і запропонував товаришеві прикурити, але той відмовився: заклав цигарку за вухо, пояснивши, що викурить згодом, проте другий не став чекати, розкурив свою, відзначивши, що машиніст палить не гіркий базарний самосад, а смачну фабричну махорку, у них навіть по талонах не давали такої, й рідко коли вдається «стрільнути» справжнього курива. Хіба що в офіцерів чи солдатів з фронтових ешелонів.

Загудів маневровий паровоз, загуркотіли на стрілках важкі вагони – на площадці заднього стояв солдат з автоматом, завдяки балакучому зчіплювачеві Лучук знав, що той охороняє снаряди. Нараз Микита Савович подумав, що Цей лисий зчіплювач справжній базікало – адже те, що вагони завантажені снарядами, – військова таємниця, а він отак легко виказав її, правда, не комусь сторонньому – своєму братові-залізничникові, але ж, певно, також легко міг бовкнути й комусь іншому. А якщо це було мовлено не без підтексту? Нараз Микита Савович згадав, як лисий зчіплювач заклав цигарку за вухо, а газету для цигарки подав йому Іванців. Лучук пам'ятав це зовсім точно, машиніст сам витягнув клаптик газети й насипав махорки, а потім люто зиркнув на другого зчіплювача, що також потягнувся до кисета.

Вагони проминули стрілку, накотилися на ешелон, брязнули буферами – лисий спритно накинув гак, з'єднав гальмівні шланги; вискочивши з-під вагона, помахав прапорцем і свиснув пронизливо, даючи сигнал, що можна рушати.

Іванців поправив кашкет, а може, просто здалеку подав зчіплювачеві якийсь сигнал – принаймні саме так сприйняв це тепер Микита Савович. Він був майже впевнений, що лисий зчіплювач недаремно попросив у Іванціва закурити і що машиніст зовсім невипадково передав йрму клаптик газети, з якої той скрутив цигарку. Певно, на цьому газетному клаптикові інформація про проходження військових поїздів через Стрий чи якесь інше повідомлення.

Чудовий спосіб спілкування із зв'язковим, і треба мати досвідчене око підпільника, щоб запідозрити машиніста…

Микита Савович поліз слідом за Іванцівим до паровоза. Він дорого дав би зараз за цигарку, що стирчала за вухом у лисого. Мимовільно озирнувся, але зчіплювач з прапорцем стояв надто далеко, аби Лучук щось побачив. І нема жодної хвилини, щоб зв'язатися з комендатурою, – Іванців уже пересуває важелі, й паровоз, голосно пахкаючи, натужно зрушує ешелон.

Вони здали назад, щоб за стрілкою виїхати на вільну колію, і Микита Савович визирнув у віконце, коли проминали зчіплювачів.

Літній ще докурював цигарку, здавалося, минуло вже достобіса часу з того моменту, коли Іванців дав їм закурити, а виявилось, усього кілька хвилин, он ще чоловік затягується димом, а в лисого за вухом уже нема нічого, прибрав, падлюка, газетку, заховав, захоронив, і його, Лучука, підозри мають абсолютно реальний грунт.

Лисий діловито прибрав прапорець до чохла, він майже не подивився на поровоз, лише упоравшись з прапорцем, провів його поглядом, а ешелон уже набирав швидкість, і хвіст його із щойно причепленими вагонами сховався за стрілкою.

Микита Савович відірвався від віконця й подивився, як спритно порається біля важелів Іванців. Нічого не скажені, файний спеціаліст, і ніколи в житті навіть тінь підозри не впала б на нього… а, виявляється, ворог!

Лучук так і подумав – ворог, бо не звик кривити душею і завжди називав речі своїми іменами. Ворог є ворог, яку б не натягував личину… І перше, що він, Микита Савович зробить в Стриї, – подзвонить по названому підполковником телефону й розповість про все, що сталося у Львові.

До костьолу вели круті кам'яні сходи, вони наче підкреслювали велич споруди, її вищість над усім земним, над дріб'язковістю людського життя. Спростовуючи цю церковну гординю, на нижніх сходинках сиділи двоє жебраків – ліниво лаялися і дивилися, як спускається сходами черниця: вона йшла повільно, дивилася кудись удалечінь і, здається, нічого не бачила довкруж, буцім ніщо людське не цікавило її, але крокувала обережно, намацуючи сходинки, і її дерев'яні сандалії стукали голосно, немов віщуючи про появу істоти виняткової, перед котрою мусить схилятися все земне. І це сандалієве погрюкування дивно контрастувало з приниженими постатями жебраків, які припинили лайку й простягнули руки за милостинею, але черниця прочимчикувала, навіть не обдарувавши їх поглядом.

Бобрьонок підштовхнув ліктем Павлова.

– Вона? – запитав.

Старший лейтенант похитав головою.

– Ні, – відповів упевнено, – ця – стара, а там, на Пелчевській, була молодиця в соку.

Бобрьонок подивився черниці вслід і мовив осудливо:

– Називаються босими кармелітками, дали обітницю бідності, а вона й не глянула на жебраків.

Майор несхвально зиркнув на чоловіка в цивільному, який стояв поруч нього, буцім саме той мусив відповідати за вельбучність кармелітки, проте чоловік явно не бажав брати докір на свою адресу, навпаки, мовив безжурно:

– Нічого, тепер не порозкошують.

– Пішли, – запропонував Бобрьонок і пропустив поперед себе чоловіка в цивільному. Той рушив до сходів упевнено, як господар, зрештою, до деякої міри так і було – чоловік у цивільному звався Іваном Степановичем Коротюком, і кілька тижнів