Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

Жебраки як по команді простягнули до них руки, заканючили гугняво, й Бобрьонок, згадавши, як зверхньо проминула їх черниця, витягнув десятку й сунув одному з них.

– На двох, – наказав.

Жебрак закивав догідливо, а другий захрестився дрібно й завчено, бажаючи майорові довгого й щасливого життя.

«Твоїми б молитвами…» – подумав Бобрьонок, але одразу забув про жебрака – озирнувся й зробив знак старшому військового патруля слідувати за ними.

Коротюк погрюкав масивним залізним кільцем в оббиті сталевими смугами двері, почекав трохи й погрюкав знову. Вічко посередині дверей нарешті відчинилося, й уважне око підозріливо обмацало їх.

– Відчиніть, – наказав Коротюк, – я – уповноважений у справах культів.

– Зараз покличу ігуменю, – глухо почулося з-за дверей, і вічко опустилося.

Бобрьонок незадоволено гмикнув, подумавши, що тепер у монастирі зчиниться переполох, а він розраховував на нечеканість, бо, можливо, тут доведеться робити обшук. Однак його передбачення не справдилися: мало не одразу двері відчинилися, і висока, літня й сувора черниця запропонувала їм зайти до маленької кімнатки, де стояв грубий дощатий стіл і такі ж важкі й неоковирні стільці.

Побачивши, крім цивільного, двох офіцерів і військовий патруль у монастирському саду, кармелітка ще посуворішала й запитала:

– Чим викликана, панове, ваша поява? Ваше вторгнення в нашу тиху обитель?

– Мати Тереза, якщо не помиляюсь? – безцеремонно перервав її Коротюк.

– Так, я ігуменя босих кармеліток, – відповіла гордовито.

– Ви нам і потрібні.

– При чому ж тут військові?

– Зараз поясню. – Коротюк сів на незручний стілець, але, побачивши, що ніхто не наслідував його, одразу підвівся й мовив суворо: – Одна з ваших босих кармеліток замішана в негарних справах, і ми…

Ігуменя, не дослухавши, зробила заперечливий жест.

– Ні, – сказала, – ніхто з наших черниць не вчинить поганого. Ми молимось богу й робимо богоугодні справи.

– Скільки черниць у вас в наявності? – запитав Коротюк, і Бобрьонок подумав, що, певно, шановний уповноважений по культах лише недавно демобілізований,-був армії старшиною чи служив інтендантом. Не вистачало тільки, щоб наказав ігумені принести список особового складу монастиря.

Проте мати Тереза не побачила в запитанні Коротюка нічого незвичного або удала, що не побачила, бо одповіла рівно й просто:

– Живе тут сорок сім сестер.

– І всі зараз присутні?

– Ні, сестри Іванна та Ганна в місті.

– Отже, сорок п'ять ми зможемо побачити?

– Але ж це – жіночий монастир і вхід чоловікам до нас заказаний.

Бобрьонок ступив крок уперед, відсунувши Коротюка, Мовив суворо й категорично:

– Прошу зрозуміти мене правильно. Час воєнний, і живемо ми за його законами. А одна з ваших… – затнувся, бо хотів сказати черниць, а мовив все ж – сестер замішана в поганих справах, і ми розшукуємо її.

– Хто? – вирвалося в ігумені.

Бобрьонок посміхнувся сумно.

– Це ми й з'ясовуємо.

Мати Тереза задумалася на кілька секунд.

– Гаразд, – одповіла нарешті, – я вимушена підкоритися. Зараз усі сестри зберуться в трапезній.

Вона вийшла, лишивши гостей в передпокої, Коротюк хитро подивився на офіцерів.

– От вам і всі проблеми, – сказав упевнено. – Сорок п'ять кармеліток як на долоні.

– А всього сорок сім, – заперечив Бобрьонок задумливо. – Дві у місті, одну бачили, а сестра Іванна чи Ганна, почувши про наш візит, ніколи не повернеться до святої обителі.

– Один шанс з сорока п'яти! – оптимістично вигукнув Павлов. – За теорією ймовірності…

Однак Бобрьонок не був настроєний так бадьоро.

– Ну, ну… – пробуркотів. – За вашою теорією бутерброд мусить падати на підлогу маслом хоча б через раз, але ж існує закон підлоти…

– Існує, – несподівано легко погодився Павлов. – Проте сьогодні мені пофортунило й мусить щастити й надалі.

Бобрьонок, не відповівши, підкликав через відчинені двері молодшого лейтенанта, який очолював військовий патруль, наданий комендатурою в їхнє розпорядження.

– Дивіться уважно, – наказав, – поки ми не повернемось, щоб ніхто не виходив.

Молодший лейтенант кивнув, не відповідаючи. Бобрьонок одразу переконався в його тямущості, бо молодший лейтенант підкликав солдатів і розставив їх так, аби бачили всі монастирські вікна.

Повернулася ігуменя.

– Прошу, – мовила й, не озираючись, попростувала вузьким коридором, що вів кудись у глиб приміщення.

Бобрьонок ішов за черницею, притишивши крок, почувався якось ніяково, адже вперше в житті потрапив до монастиря і все тут цікавило його. Але те, що побачив, трохи розчарувало майора. Звичайний коридор з простою, пофарбованою підлогою, з низенькими й вузькими дверима обабіч, певно, за ними були келії. Жодної прикраси, шерега дверей, коричнева підлога й побілені стіни, наче все тут вимерло. І тільки за поворотом у ніші постать якогось святого, гіпсова постать у пів людського зросту; досить незграбна і яскраво розмальована, вона контрастувала з пуританською сірістю всього приміщення й, либонь, свідчила про невишукані смаки сестер- кармеліток.

Але до гіпсового святого тут, певно, звикли, бо мати Тереза, проминаючи його, автоматично перехрестилася.

Ігуменя зупинилася навпроти більших за інші дверей. Подивилася на Бобрьонка, осудливо закопиливши губу, трохи почекала й рішуче розчинила двері.

– Заходьте, – мовила голосно, – і нехай господь допомагає нам. – Вона переступила поріг і стала осторонь.

Майор зайшов слідом за ігуменею і зупинився, вражений. Певно, вразило його не те, що побачив за довгим, укритим цератою столом жінок у чорному – до цього він був готовий, вразило те, що жодна з цих схожих на вороняччя жінок зовсім не зреагувала на їхню появу – сидячи за столом, заглибились у молитовники, інші перебирали чотки, непорушно втупившись у підлогу.

– Прошу! – величним жестом вказала на черниць ігуменя і сіла разом з ними на край ослона, але не втупилась у молитовник і не взялася за чотки – сиділа з прямою спиною і дивилася, як поведуться непрохані гості.

– Починайте, старший лейтенанте, – наказав майор, пропустивши поперед себе Павлова. Той зупинився розгублено й озирнувся на Бобрьонка, наче просив допомоги. Але чим майор міг допомогти йому?

На поміч нечекано прийшов Коротюк. Певно, його зовсім не збентежили чорні нерухомі постаті, мабуть, його взагалі ніщо на світі не могло збентежити, бо запитав у ігумені:

– Списочний склад весь в наявності?

Та посміхнулася одними очима.

– Рахуйте, – відповіла іронічно, але Коротюк сприйняв її дозвіл зовсім серйозно й попростував уздовж столу.

– Однй… дві… три… – почав рахувати, тицяючи в кармеліток пальцем. А ті сиділи відчужено й нерухомо, наче вся ця процедура зовсім не стосувалася їх. – Сорок п'ять… – нарешті закінчив підрахунок Коротюк і задоволено потер руки, наче успіх операції залежав саме