Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

Тріщання та ле­пе­тан­ня за­тих­ло. Бу­ло знать, що язи­ки вже по­то­ми­лись, не­на­че во­ни прос­ка­ка­ли, не спи­ня­ючись, од­ра­зу два пош­тові пе­ре­го­ни. Посіда­ли за кар­ти, пев­но, зад­ля то­го, щоб да­ти од­по­чи­нок язи­кам. Після чаю з уся­ки­ми наїдка­ми вже в пізню до­бу Грицько, на той вечір - Гри­горій, одвів Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча на спо­чи­нок в опрічний, надвірний не­ве­лич­кий до­мок, де ча­сом но­чу­ва­ли приїжджі ро­дичі, близькі й да­лекі, з кот­ри­ми ще ро­да­лись старі Гу­ко­вичі.

Грицько од­чи­нив двері в кімнат­ки, не­ве­личкі, ни­зенькі, але ду­же чис­то приб­рані. В од­но­му вузько­му по­коїку сто­яло ста­росвітське ши­ро­ке ліжко. На столі сто­яла лам­па. На стільці ле­жа­ла біла чис­та нічна со­роч­ка, оче­ви­дяч­ки, па­но­ва, бо бу­ла над­то прос­тор­на, не­на­че лан­тух.

- На доб­раніч! Та не ви­ходьте спо­за­ран­ку самі з по­коїв, бо ми на ніч спус­каємо з лан­цюгів дві люті со­ба­ки. Ко­ли б ча­сом не по­ку­са­ли вас. Наш пан ду­же лю­бе коні, пад­кує ко­ло їх; а щоб ча­сом злодії не пок­ра­ли, то й дер­жить на лан­цю­гах дві люті со­ба­ки. Двох вер­хо­вих ко­ників ста­ви­мо ок­ро­ми, в опрічній стані, де й но­чує наш по­го­нич влітку і взим­ку. В нас в око­лиці то­го злодія аж ки­шить, - ска­зав Грицько на про­щанні.

Михайло Ки­ри­ко­вич роз­дяг­ся й ліг на постіль під шов­ко­ве чер­во­не ук­ри­ва­ло. Шов­ко­ве ук­ри­ва­ло за­ше­лестіло. Він прос­тяг­ся на всю свою дов­жи­ну, за­па­лив папіро­су й за­ду­мавсь. Мерт­ва ти­ша за­па­ну­ва­ла в по­коїках, за­па­ну­ва­ла скрізь навк­ру­ги і в оселі. Ста­ло ви­раз­но чуть, як го­дин­ник цо­кав на столі. Тон­кий сто­лик побільшу­вав гук цо­кан­ня, не­на­че тон­ка гуч­на де­ка скрип­ки.

Уласевич оки­нув очи­ма кімнат­ку. До­мок був ста­рий. Вікно пе­рех­ня­би­лось, на­че скри­ви­лось. Підло­га до две­рей підніма­лась трош­ки вго­ру й по­лус­ка­лась, аж щіли­ни чорніли на всю дов­жи­ну кімнат­ки. Після га­му та го­лос­но­го ле­пе­тан­ня, бряз­чан­ня по­су­ду ти­ша ніби бу­ла ще тихіша, ще мертвіша. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич не звик до та­кої мерт­вої тиші, і йо­му уяв­ля­лось, ніби йо­го пок­ла­ли в до­мо­ви­ну й за­чи­ни­ли на ніч на кла­до­вищі або в кап­лиці.

- Ой, яка ж ту­теч­ки мерт­во­та! І як мені до­ве­деться од­ру­житься з Ме­ла­сею, то ме­не, ма­буть, зап­рав­то­рять в цей кур­ник. Я за­нидію в йо­му, знавіснію, збо­же­волію… Я гур­то­ва жи­во­ти­на і люб­лю гам і клекіт, як гу­си люб­лять ґеґання. Ця мерт­ва са­мо­ти­на при­па­да­ла б до впо­до­би моєму бра­тові, що бу­ло залізе в селі з книж­кою в кущі та й ла­ден сидіти там хоч і цілий день. Я вже підтоп­тавсь: час би знай­ти якесь завсідне прис­та­но­ви­ще, от хоч би й прис­тать в прий­ми до цього діди­ча. Київ не за го­ра­ми. Мож­на бу­де вир­ваться на тиж­день, по­гу­ля­ти всмак, дос­хо­чу в Києві з то­ва­ри­ша­ми в Ша­то, в царсько­му сад­ку, або й деінде…

Михайло Ки­ри­ко­вич по­чу­тив, що в йо­го зап­лю­щу­ються очі. Він дмух­нув на світло, по­тяг ук­ри­ва­ло на плечі й нез­чув­ся, як од­ра­зу ніби пірнув в якусь ков­ба­ню або шурх­нув на льоду в гли­бо­ку про­дух­ви­ну.

Другого дня усі зібра­лись на чай, га­разд не про­чу­мав­шись, зас­пані, тро­хи мляві й не­го­во­рючі. На­пе­ре­додні усе язи­ко­ве мли­во бу­ло пе­ре­мо­ло­те й пе­ре­тер­те. Оче­ви­дяч­ки, бра­ку­ва­ло ма­теріалу для жва­вої роз­мо­ви. Таїса Андріївна навіть крадько­ма позіха­ла, крадько­ма за­ту­ля­ючи ро­та до­ло­нею. Од­на Ме­ла­ся й те­пер бу­ла свіжа, рум'яна, бадьорис­та, жва­ва й ле­пет­ли­ва. Во­на вий­шла до чаю в ясній вов­няній сукні з чу­до­ви­ми буз­ко­ви­ми ця­точ­ка­ми, не­на­че навк­ру­ги уся по­цяцько­ва­на. На чо­ло­поч­ку на го­лові так са­мо, як і вчо­ра, пи­ша­лась ко­ро­на з зо­ло­тис­тих товс­тих кіс. Ліда вий­шла до чаю в сіренькій сукні та в смуг­настій кофті, гла­денько при­ли­за­на, мов шко­ляр­ка, що ха­па­лась вби­раться та поспішає на лекцію, бо во­на не­дав­неч­ко скінчи­ла восьмий клас гімназії.

Усі посіда­ли за дов­гим сто­лом. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич роз­че­сав свої ру­сяві, ніби посічені ку­чері й не­на­че збив їх в дрібуш­ки кру­гом го­ло­ви. Він та­ки дов­го зад­ляв­ся ко­ло їх в флігелі пе­ред дзер­ка­лом. Ве­се­лий язи­ка­тий Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич швид­ко роз­во­ру­шив та роз­бур­кав сон­них гос­тей за сто­лом. Він ки­дав ніби фей­ер­вер­ки, а Ме­ла­ся ха­па­ла їх хап­ком і підки­да­ла вго­ру ще ви­ще. Фей­ер­вер­ки за­лу­ща­ли й блис­ну­ли, і вмить розігна­ли сон­но­ту за сто­лом. Усіодра­зу про­чу­ма­лись. Язи­ки од­ра­зу наб­ра­лись зав­зят­тя та жва­вості. Паш­ня на мли­во знай­шлась. Млин за­мо­лов, як і на­пе­ре­додні; снасть за­лу­ща­ла, аж од­ляс­ки пішли по по­ко­ях. Та­ла­но­ви­та й гост­ра, Ме­ла­ся од­ра­зу пот­ра­пи­ла на ве­се­лий тон, на усякі ви­гад­ки й жар­ти, і цікаві й не нудні. Во­на бу­ла уга­рис­та й ду­же здат­на нак­ру­чу­ва­ти та за­во­дить цю роз­мов­ну са­лон­ну ма­ши­ну.

Михайло Ки­ри­ко­вич те­пер тільки при­ди­вивсь до Ліди й, у сяйві вранішнього світа, до­ди­вив­ся, що во­на бу­ла ду­же гар­на на вро­ду, ба­га­то кра­ща за сест­ру. На ши­ро­ко­му біло­му ма­то­во­му чолі чорніли ніби ок­са­ми­тові брівки, довгі й рівні од краю до краю, не­на­че на­мальовані на до­ро­го­му пер­га­менті. Дов­го­васті карі очі, не такі здо­рові, як у Ме­ласі, бу­ли ро­зумні й ви­яв­ля­ли за­таєні ду­ми. Карі ясні очі то блис­ка­ли, то ча­сом зга­са­ли, ніби імлою при­па­да­ли. Чер­во­ненькі ус­та бу­ли менші, ніж в Ме­ласі, але чу­дові, ви­разні, пов­ненькі й со­ко­виті.

«Ліда ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, але якась мов­чу­ха, а мо­же, во­на гор­до­ви­та. Пев­но, з мод­них паннів, тих вче­них, котрі люб­лять пин­дю­читься своєю вченістю», - по­ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич і не­са­мохіть по­чав зачіпать мо­ло­деньку па­нян­ку, тро­хи схо­жу на шко­ляр­ку.

- Ви, Лідо Андріянівно, ма­буть, не лю­би­те на­шо­го Києва, бо я ніко­ли не ба­чив вас в Таїси Андріївни, - обер­нув­ся з пи­тан­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди.

- Не те що не люб­лю Києва: нього не мо­жу ска­зать. Я не люб­лю веш­тан­ня та біга­ни­ни по місті, хоч ду­же люб­лю те­атр, а най­більше дра­му. Тільки для те­ат­ру я лад­на хоч вря­ди-го­ди заг­ля­нуть в місто, - обізва­лась ти­хо Ліда.

- Та во­на ще й досі пе­ре­бу­ває період па­нянсько­го вче­но­го ху­си­тиз­му. Все си­дить за кни­га­ми, не­на­че який­сь єврей­ський ху­сит-на­чи­та­ник. І нудьга її чо­мусь не бе­ре! - гук­ну­ла Ме­ла­ся.

- Добре, що ти вже пе­ре­бу­ла свій період ху­си­тиз­му, - ска­за­ла тро­хи всмішки Ліда. - А мій період, надісь, ще не ми­нув.

- Вона все з книж­ка­ми та з кни­жеч­ка­ми. Ще й досі не од­би­лась од шко­ли, - обізвав­ся батько.

- Чи то пак прав­да, що ви маєте на думці їхать до Фінляндії вчиться чо­гось: чи якісь по­лот­на ви­роб­лять, чи якісь но­во­модні ко­ши­ки плес­ти? - якось наївно, ніби по-ди­тя­чо­му ки­ну­ла пи­тан­ня ста­ра Сват­ковська.

- Я справді та­ки ду­маю їхать в Фінляндію з дво­ма сусіда­ми Ма­ту­шевськи­ми, - обізва­лась Ліда.

- Навіщо ж вам зда­лось те по­лот­но? - спи­та­ла з ди­ва Лю­ба.

- Я ду­же