Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І наступного дня, коли він вийшов із хмари пилу після завалення шахти, ми знали, яке завдання він виконав.
Я відвіз його до Монреаля разом із примарою Анжели, яка конала під тоннами каміння.
А пізніше, коли стало несила жити зі згадкою про примару, я відчув потребу в Австралії. Я замовив квиток, та перш ніж кинутись у вигнання без бажання повертатися, мусив переконатися, що в Норко мені не було на що сподіватися. Тож я повернувся.
Будинок ніби гойдався серед імли. Ніхто не був у ньому на своєму місці. А Татко, коли я спустився до підвалу, вдав, ніби не зрозумів, навіщо я тут.
Як жити з поглядом, уґвинченим у самісіньке серце, поглядом, сповненим звинувачень у вбивстві рідної сестри?
Я знав, що якщо погоджуся приїхати на з’їзд розвідників, муситиму витримувати цей погляд. Погляди Томмі й інших, поєднаних одним горем. Я не мав жодного шансу уникнути карми.
Досі не розумію, чому погодився. Коли Тур додзвонився до мене, я був у Грозному й цілком міг сказати, що не можу, що там потребували моєї присутності — і це було би цілковитою правдою, адже повсюди гриміли бої. На кордоні з Дагестаном, у Гудермесі, в Аргуні, навіть в Ачхой-Мартані. У липні після перемир’я все стихло, та коли Дудаєв викрив плани Імаєва, мир вочевидь уже був неможливим. Тіла, розстріляні із «калашнікових» і базук, не залишали мені й хвилини вільного часу.
І ось я стою в розкішному, хоч і пошарпаному готелі, виставивши себе під обстріл поглядів, нездатний зробити і кроку серед розжареного виру почуттів, ошелешений десятками знайомих облич і голосів. Ніби нарешті дійшов до межі після тривалих років блукань. Джеронімо постав перед своїми — беззбройний, беззахисний, абсолютно відкритий, достоту дитя, яким він ніколи не був.
Я упізнав усіх. Навіть Послідка. Попри мужню поставу він досі носив у собі неспокійного замріяного хлопчину, який вічно плутався в нас під ногами і якого ми відганяли стусанами, а він повертався знову і знову, чіплявся, мов муха, поки не знаходив захист у одного з нас, зазвичай Тентена. Варто було мені переступити поріг готелю, як він кинувся кружляти довкола мене — і не відступав до кінця.
Достатньо було миті, переступити поріг — і в мене звело живіт, я відчув небезпеку, і це почуття проштрикнуло мене, мов метелика. Хвилини й секунди важчали, тривога зростала. Навіщо я приперся до цього пекла?!
Першим мене зауважив Тур. Він махнув мені рукою та підійшов, широко усміхаючись, простягаючи мені руку, голосно розмовляючи, ніби на цих зборах він був випадковим гостем. Решта наближалися поволі, і зрештою я опинився в центрі стривоженого натовпу, де кожен остерігався погляду сусіда. Томмі ще не з’явилася, та я вже знав, що чекали тільки на неї, щоб наша драма посіла належне місце.
Я вдав, ніби її не впізнав. Томмі постаріла, як і всі ми, але глибше, позбувшись усіх ознак себе попередньої. Коли я побачив, як вона дріботіла до стійки рецепції, то вирішив, що це прибиральниця явилася за платнею — бідолашна старенька, розчавлена життям. І все ж одягнена вона була не так уже й бідно. Коротка куртка з капюшоном, надто тепла як на ту пору, підбита хутром білої лисиці, чорні штанці з акуратними стрілками, черевики низької посадки і червона картата сорочка, що аж сяяла з-під куртки. Одяг хоч і був недоречним, усе одно не був ні дешевим, ні брудним, ні старим. Сама постава жінки — зсутуленої і нашорошеної — створювала враження нещасного життя, що свідомо тікало від розкошів.
Тим часом на весь хол пролунав голос Тура: «А ось і Томмі!» Та навіть тоді я не міг повірити, що похмуре закрите обличчя належало їй.
І лише коли вона підійшла до Діви, я упізнав Томмі. Її тіло виструнчилося з гордістю дикої тварини, усі риси миттю освітилися, і попри зморшки й усі ці роки, попри страх, який нуртував у серці, я побачив, як темний погляд Томмі зустрівся з поглядом Діви — саме цей погляд невтомно переслідував мене і звинувачував у вбивстві Анжели.
Томмі залишила Північ — і ми опинились у полі зору її прицілу. Я передусім. Мені вона точно нічого не подарує. Ні смерть Анжели, ні сукні МакДаґлів, ні сеанси латини у вітальні — нічого з того, що я казав або робив. Без слів, силою погляду, як вона це робила після вибуху на шахті, тоді, в автівці Емільєна, коли я думав, що тікати треба від вахлаків та їхньої помсти, а тим часом вона пришпилила мене своїми чорними очима і дала побачити Анжелу, поховану під тоннами каміння, які я зрушив своїм динамітом.
Як пояснити те, що трапилося тоді, не розриваючи тонесеньку нитку брехні, яка тримає нас у рівновазі? В очах усіх я був єдиним винуватцем вибуху в шахті, єдиним відповідальним за смерть Анжели. Що ж, хай буде так. Немає сенсу бути під обстрілом звинувачень удвох.
Того дня я розумів, що залишу Норко назавжди. Вахлаки не пропустили б такої нагоди помститися за все, чим ми їм допікали. Тоді я не усвідомлював, що, тікаючи від поліції — а винюхування неминуче привело би до нас, — я тікав від своєї родини.
Єдине, що мене турбувало, — це прибрати сліди нашої роботи на шахті. Ми з Татком довго це обговорювали, та до жодного переконливого рішення так і не дійшли. Дуже кортіло застосувати динаміт, та ми відразу відмовилися від цієї думки. «Надто небезпечно», — зауважив Татко. Я хотів підірвати центральну колону, яка тримала шахту — колосальну скелю діаметром близько двадцяти футів і заввишки десь шістдесят, що підносилась аж до стелі просторої зали, вирізьбленої в центрі гори. Це було серце шахти. «Надто небезпечно. Якщо підірвеш колону, завалиться вся шахта. А ти ж будеш у самому центрі — тебе просто потягне за собою».
— А що, як підірвати зі сходу?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шахтоємці, Жослін Сосьє», після закриття браузера.