Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сюди!
Я відчинив вікно й, підсадивши Машу, вистрибнув слідом за нею. Ми щодуху кинулися бігти городами до смужки лісу, яка темніла вдалині.
Забігши в ліс, ми впали за якимось кущем, важко дихаючи. Як по-дурному! Ми не встигли навіть одягнутися. Маша була в довгій, до п’ят, нічній сорочці, яка заважала їй бігти, а я не мав на собі нічого, крім трусів.
— Треба йти, — сказав я їй.
Вона не розуміла сенсу події, але я був упевнений, що вона відчуває те саме, — присутність небезпеки, розуміє, що треба бігти, бігти...
Ми рушили, пробираючись крізь густі колючі кущі, вглиб лісу. Метрів через сто від її сорочки залишилися лише шматки, які я зірвав, щоб вони не заважали руху. Ще пройшовши — де бігцем, де швидким кроком — кілометри два, я зіткнувся з фактом, що гумка на моїх трусах порвалася, вони сповзли до колін. До того ж шипи чагарника, крізь який ми продиралися, розірвали тканину в декількох місцях.
Не вагаючись, я відкинув їх ногою вбік. Маша, що бігла за мною, зупинилась і дивилася на мене, не відводячи очей. Уночі, в будинку, вона не бачила мене голого.
— Ну, що? — сказав я трохи роздратовано. — Так, я такий же, як ти. Ми люди з тобою, розумієш? Нам треба йти.
Ми йшли весь день, поки не вийшли до підніжжя невеликої гори.
— Тут заночуємо, — сказав я. — А завтра подеремося туди — я вказав рукою на ще освітлену сонцем вершину. — Ми підемо в гори.
Хотілося їсти, і я пішов шукати якісь ягоди. Маша зрозуміла без слів, що і навіщо я роблю: взялась і собі шукати, рухаючись на відстані від мене. Раптом я почув якийсь тріск, пташиний крик і різко обернувся. Деякий час нічого не було видно, а потім удалині з’явилася Маша, несучи за крило якусь досить велику птицю.
— Молодець! — сказав я. — Як ти зуміла її вбити?
Я взяв з її рук здобич.
— Чорт, — сказав, — ми не зможемо її з’їсти. У нас же немає вогню.
Чому я не захопив сірників, коли втікав? Не захопив нічого — навіть ножа.
— Пішли, пошукаємо місце для ночівлі, — я склав дві долоні човником і приклав, нахиливши голову, до вуха.
І знову Маша була перша — вона покликала мене тонким жіночим: «Ге-ей!» Коли я наблизився, то ахнув від подиву — це було справжнє заглиблення в кам’яному підніжжі гори, що чимось нагадувало печеру.
— Сиди тут.
Я вирушив шукати суху траву і камені. Я повинен добути вогонь, інакше ми завтра не зможемо йти, голодні й холодні.
Через півгодини ми вже сиділи біля невеликого багаття, дивлячись, як язики полум’я пестять проткнуте палицею тіло обскубаної птиці.
І тільки тепер до мене дійшло, що ми обоє — абсолютно голі. Що ось уже півдня я точно так само не відчуваю ніякого сорому, як і Маша. «Ось і я став стором». Ця думка пронизала мене.
І ще я спіймав себе на відчутті, що я... по-дурному щасливий. Усе, що відбувалося зі мною, нагадувало якийсь сон. Це було неймовірно — я в одну мить перестав бути тим, ким був усе життя. Тут, голий, під навісом скелі, біля багаття, я був іншою людиною. І мені було дивно, що та людина, яку я так несподівано залишив там, на фермі, — була мені чужа, нагадувала швидше використану непотрібну оболонку, яку викинули.
Так, я був по горло ситий тим життям: однаковим, розміреним, в міру задушливим, безглуздим. І в якомусь сенсі я повинен був дякувати долі, що вона відкрила мені можливість життя іншого, абсолютно нового — де я сам був новий, свіжий, молодий...
Мої думки обірвав якийсь шум, що нагадував дзюрчання води. Я підвів голову, прислухався — й одразу все зрозумів. Маша, що сиділа навпочіпки навпроти, трохи піднявши сідниці, рясно — як вона звикла робити в хліві (боже, як це вже далеко! немислимо!) — мочилася під себе.
— Машо! Не тут!
Вона здригнулася, обірвала струмінь, і в її очах промайнула знайома мені реакція страху на мій голос. Мені стало соромно — адже ми з нею відтепер рівні.
— Машо, — я підійшов, узяв її за руку. — Тут ми будемо спати, розумієш? Тут «пі-пі» робити не можна. Не можна. Розумієш?
Я показав на калюжку і помахав перед її обличчям пальцем.
— Там, — показав я їй у бік дерев. — Там.
Я відвів її за руку метрів на п’ятдесят.
— Тут, — показав їй місце. — Тут можна все. «Пі-пі» — розумієш? «Пі-пі».
Вона довго дивилася на мене і раптом, випустивши з горла якісь незрозумілі клекітливі звуки, сказала абсолютно чітко:
— Пі-пі.
— Молодець, — я погладив її по голові, як собаку.
І вона, як собака, відразу ж інстинктивно пригорнулася до мене.
— Ну давай, дурненька..
Я показав їй пальцем на землю.
— Пі-пі.
— Пі-пі, — сказала Маша.
І продовжувала стояти.
Тоді я розслабив низ живота і почув, як Маша радісно скрикнула.
Я не соромився її. Але не тому, що вона була стором. Просто за такого довір’я, яке встановилося між нами, за такої її дитячої наївності й простоти, справжній сором (який змушує відчувати приниження перед іншим) не виникав.
Вона, не зводячи очей, дивилася на жовтий струмінь, що бив з мене.
— Пі-пі, — сказав я. — Тепер ти.
— Пі-пі.
Тепер вона зрозуміла і, присівши, тут же помочилася. Помочившись, вона, однак, продовжувала сидіти навпочіпки, і я зрозумів, що це не все.
Я відійшов, походив навколо і досить швидко знайшов кілька листків лопуха. Повернувся до неї й — без жодного сорому — почав учити її чистоти, як вчать нетямущу дитину. Я був упевнений, що досить показати кілька разів — і вона буде мати поняття на все життя. Бідні, їх просто ніхто не вчив «бути людьми».
Ми знайшли поблизу невеликий струмочок, і я спочатку своєю, потім її рукою показав їй, як підмиватися.
Ми з’їли підсмажену птицю і заснули біля згаслого багаття, притулившись одне до одного. Я міг оволодіти нею, як учора, але мені не хотілося. Для мене більш важливим було просто гріти її собою. І грітися нею, її тілом.
«Я щасливий. Я вперше безмірно щасливий. Без усього того, що в мене було раніше. Тут! У таких умовах! Як це можливо?» Це було останнє, що я встиг подумати перед тим, як заснув, поклавши голову на її важкі теплі груди, ніби на подушку.
9
Ми прокинулися від холоду. Маша тремтіла менше (звикла обходитися без одягу?). У мене ж зуби вибивали чечітку. Перші промені сонця вже висвітлювали верхівки дерев.
Я підвівся й узявся робити інтенсивну зарядку. Маша дивилася на мене, не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маша, або Постфашизм», після закриття браузера.