Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

– Привіт, пане мер, по вам годинник звіряти можна, – усміхнулася Оксана, зайнявшись його замовленням.

Кава, щоб мозок прочистити, і булочка із сиром… Бо смачна. Стоячи біля кіоску, потираючи долоні, які вже почали замерзати від холоду, Богдан розмірковував над вчорашнім вечором. Він оглядав меню на картонці, приклеєній до скла прозорим скотчем, поки незрозуміла ідея не перетворилася на відчутний імпульс в голові.

– І хот-дог, але без гірчиці.

– Зараз зроблю.

Оксана попросила зачекати близько п'яти хвилин, і Богдан вирішив витратити невелику перерву в роботі з максимальною користю: зателефонувати Сергію, який організував облаву на перегонах Білецького. Богдан ледве стримував свою цікавість, настільки йому хотілося дізнатися, чим завершилися розбірки, і кого вдалося затримати. Він вибрав потрібний контакт і приклав смартфон до вуха, слухаючи гудки. «Жах, це було тільки вчора, а відчуття –  ніби вічність пройшла», – промайнуло в думках у Богдана. Потім Сергій нарешті сказав своє «алло» і відволік його від меланхолії.

– Привіт, дзвоню дізнатись, як усе пройшло, – почав Богдан. Зробивши паузу, він уточнив: – У тебе все гаразд?

Дуже вже слабко і тихо звучав голос Сергія.

– Та нормально, тільки це не найкращий час для дзвінка, начальство поряд, – прошепотів той. – Після нічної операції на нас наїхав шеф. Сказав, що без розпорядження більше не…

– Як? Чому?

– Хочеш знати мою думку?

– Давай, звісно.

– Вадим Білецький наше начальство прогнув. Раком поставив. – По диханню Богдан зрозумів, що Сергій затягувався цигаркою. – Ну, чи грошенят приплатив шефу. Не знаю, що конкретно.

– Чорт забирай, ти серйозно? Трясця. Повірити не можу, цей гад устиг вже домовитися з поліцейськими?

– Та наче логічно, які гонки без…

– Я зрозумів, у будь-якому разі дякую, що вчора виїхав.

Сергій відключився, а Богдан поклав телефон у кишеню, переварюючи почуте.

Дійсно логічно, що Білецький, який через Віктора прийшов домовлятися навіть з мером, домовлявся не лише з ним. У цей час він пропонував гроші й іншим відповідальним чинам. Зрозуміло, що здебільшого хабарі вони брали, а Богдан не міг знищити корупцію за помахом руки. Уся ця ситуація Богдана просто шалено нервувала, він усвідомлював, що може незабаром залишитися без підтримки органів та структур, які за законом мають підтримувати саме його, правий бік, а не того, хто давав більше бабла та вигідних можливостей. Може, брат, чорт би його взяв, усе це передбачив?

– Богдане Олександровичу…

Озирнувшись, він підійшов до Оксани і забрав паперові пакети з гарячою їжею та каву.

Він хотів і для Мирослава взяти еспресо, але вчасно себе зупинив – який сорт кави пив його засмучений і злий стажер, він не пам'ятав, а отже, могла повторитися історія зі «сраною гірчицею».

Крокуючи назад до мерії, Богдан із ледь відчутною ностальгією згадував усе, що відбувалося біля кіоску минулого разу. Тоді він знав лише один бік Мирослава, знав його, як холодного, неприступного і в'їдливого хлопця, а потім він з'ясував… О, скільки цікавого Богдан з'ясував, побачив, як Мирослав ображався, робив мінет, кінчав, посміхався і давав драла сьогодні зранку.

Повернувшись до кабінету, він запросив Мирослава увійти.

Богдан трохи побоювався, що стажер влаштує емоційну сцену при Зіні, але йому вистачило розуму не робити цього.

– Сідай, оскільки ти не захотів піти зі мною на обід, я приніс тобі обід сюди.

Не чекаючи подяки, Богдан поклав загорнутий у папір хот-дог на стіл, поряд із тим місцем, де зазвичай сидів Мирослав, і влаштувався у своєму кріслі з іншого боку. Він намагався на стажера особливо не дивитися, адже коли дивився, не міг утриматися – і починав розглядати його, витріщатися, вбирати в себе всі деталі його зовнішності. Але вистачило лише кількох швидкоплинних поглядів, щоб усвідомити – Мирослав виглядав погано. Синці під очима, опущені кінчики губ і відсутність будь-якого ентузіазму на обличчі. Він навіть не змінив одяг, досі ходив у тому самому, який учора зривав з нього Богдан у нападі пристрасті. «І це все зробив з ним я?» – подумав він.

– Мирославе, – зважився Богдан, не помітивши, як почав м'яти під столом пальці. – Вибач, що наїхав на тебе.

Богдан ледве не додав, що той міг хоч б подивитися на нього, а не гіпнотизувати очима стільницю. Кількість випадків, коли він просив у когось вибачення, можна було на пальцях однієї руки перерахувати. Але своєчасно себе зупинив, бо і моментів, коли б він так по-дурному зривався на близьких людей, теж було небагато.

Нічого не відповівши, Мирослав почав їсти.

– Ну, хоч так. Радий, що ти прийняв мій скромний дарунок, – посміхнувся Богдан.

Він підвівся і підійшов до Мирослава ззаду.

Боже, хлопець пах так, ніби щойно встав із ліжка, на якому його трахати… Майже непристойно. Богдан не відмовив собі в задоволенні ніжно доторкнутися до нього. Він дочекався, поки Мирослав розслабиться, масажуючи його шию пальцями, гладячи по плечах, розминаючи над лопатками. І всередині нього знову здіймалося бажання. Тепер, коли вони провели разом ніч, Богдан хотів Мирослава навіть більше, ніж раніше. Парадокс, але якщо до цього стажер був для нього незвіданою територією, нині Богдан знав, що саме в них могло б бути ще раз. Чорт забирай, це був кращий секс…

– Немає гірчиці, це ж треба. Я шокований можливостями твоєї пам'яті, – сказав Мирослав.

Він підвів голову, щоб подивитись на Богдана.

– Все для тебе, малий.

Богдан помітив, як в очах Мирослав поступово згасав цей його саркастично-уїдливий запал, мабуть, він мало що міг протиставити ніжності. Втім, у наступну секунду Богдан уже про це не думав – тільки-но він схилився нижче, щоб погладити Мирослава по волоссю, як у його кабінет вдерлася єдина на світі людина, яка дозволяла собі не думати про манери і особистий простір, його брат, Віктор.

– Ти хотів мене бачити, – легковажно промовив той.