Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Перший і єдиний раз шлях нам перегородили просто перед порогом невеликої, всього лише з двох світлиць, зате чисто вибіленої хатки, що стояла окремо від довгих і приземкуватих, критих очеретом куренів. Хоч і невеликими і підсліпуватими, зате скляними вікнами і різьбленими віконницями.

Двоє козаків з удаваною лінню піднялися з лави обабіч ганку і зробили крок назустріч.

— Не так хутко, панове. Не в корчму прете.

— Чолом, хлопці, — привітався з ними Полупуд. — Мені до пана отамана... Терміново.

— Кому терміново, а хтось і почекає... Відпочиває Сірко. Сказав, не будити, поки сам не встане.

— Не годиться, — гнув своє Василь. — Справа важлива.

— Козаків багато, справ ще більше… — не поступився і осавул* (*помічник отамана, пізніше — військове звання). — А кошовий у нас один. Хочеш з ним побалакати — твоє право. Он там, у холодочку почекай. Як прокинеться, сам вийде.

— Хлопці, ви не розумієте ... — почав заводитися Полупуд.

— Це ти, друже, не розумієш... — присунувся другий осавул, але не загрозливо, а щоб голос не підвищувати. — Батько всю ніч зі старшиною раду тримав. Тільки-тільки приліг. Май совість. Дай людині відпочити. Отаман хоч і міцний ще, розлютиш — вола кулаком вб'є, але ж і не юнак. Літа своє беруть. Ну, що такого може за годину-другу статися, що ти мов німий до суду прешся?

Відповісти Полупуд не встиг, бо якраз у цю саму мить двері скрипнули і на порозі показався сивий, кремезний чоловік, середнього зросту. Довговусий, з гострим яструбиним обличчям і таким же хижим, пронизливим поглядом. Багатий східний халат розхристаний, так що на волохатих грудях видно великого срібного хреста на звичайній шворці. Одна щока дещо прим'ята, очі від недосипу червоні, але шабля на боці, а в руці коротка нагайка.

— Щось я не розчув, — пробурчав він неголосно. — Хто тут юнак, а хто старець?

— Так ось же, батько отаман, — перший осавул тицьнув у мене пальцем. — Ще й молоко на губах не обсохло.

Молодець. Кмітливий. Навіщо лізти під руку людині спросоння? Раптом кошовий не з тієї ноги встав? А так — і стрілки перевів, і доповів.

Кошовий мазнув по мені важким поглядом, трохи довше затримав його на Полупуді і… здивовано звів брови, коли дістався до Тіпуна. Але швидко взяв себе в руки і продовжив у попередньому, буркотливому тоні.

— Щось зачастили до мене ці юнаки безвусі... спозаранку. Сподіваюся, на цей раз хоч не дівка? Перевірили?

— Батьку отаман, — обурено вигукнув один з осавулів. — Ну, звідки ж нам було знати? Або накажеш кожному гостю штани знімати, перш ніж у хату зайти? Як по нужді?

— Поговори у мене! Руками мацати треба, якщо очима слабкі... — пригрозив помічникам нагайкою кошовий. — Зганьбили на старості років. А якщо б вона не призналася? Знаєте, який би по всьому світу поголос пішов?.. Що на Січ нині не те що ворогам, а навіть для баб ворота відкриті. Тьху! Згиньте з очей моїх! Поки і справді не розсердився та не всипав гарячих!

А коли молоді козаки, про всяк випадок, метнулися геть він начальницького гніву, кинув услід:

— Назад! Куди поскакали? Конем не догнати. Обід подавайте. Та так щоб і гостям голодними за столом не сидіти.

Сунув нагай за халяву і спустився з ганку.

— Чолом, батьку отаман, — вклонився Полупуд. Ми з Тіпуном теж не погребували спини зігнути.

Кошовий війська Низового Запорізького фігура солідна. Хоч і виборна посада, а генеральська. Якщо у воєнний час. А в мирний — губернатор, не нижче. А то і президент козацької республіки.

— Я — Василь Полупуд, товариш Мінського куреня, — продовжив козак. — Прийшов з важливою звісткою.

— І тобі не хворіти, козаче, — кивнув той. — Новина коротка або довга?

— Хотин... — одним словом відповів Василь.

— Он як... — відразу посерйознішав Сірко і вказав на двері. — Тоді ходімо в хату. Схоже, розмова довга намічається.

— Стривай, батьку... — зам'явся Полупуд. — Перш ніж у хату зайти, дещо пояснити повинен.

— Кажи, якщо повинен, — зупинився той.

— Я привів із собою тих, хто моїм словам справжньої ваги надати можуть і розтлумачити докладніше. Учень мій і… полонений розбійник... — Василь вказав на керманича. — Не знаю, чи гоже буде і його, нарівні з усіма вітати?

Кошовий подивився на Тіпуна, і мені знову здалося, що переглядаються вони не просто так, а як давні знайомі.

— Пут на ньому не бачу, — знизав плечима Сірко. — Якщо до сих пір не втік, то тепер вже точно нікуди не дінеться. Винен — ​​відповість. Закон на Січі один для всіх. А знає щось важливе і готовий поділитися — рада оцінить.

— Дякую…

— Не квапся, як голий в баню, — відмахнувся кошовий. — Там буде видно. А тепер, або заходьте, або відійдіть у бік... — кивнув на кількох джур, які поспішали з горщиками, мисками і великим жбаном. Осавули ухитрилися і наказ виконати, і на очі не показувалися — хлопців прислали. Справді, кмітливі.

Всередині житло кошового нічим особливим не відрізнялося. Хата, як хата. У глибинці, по селах таких і нині багато стоїть. Хіба що килимів на стінах більше. І не аби яких. А вже зброї розвішано і виставлено стільки, що на пару-трійку історичних музеїв вистачило би з надлишком. Тут і панцири* (* так іменувалися всі види кольчужного обладунку), і кіраси, і щити... Мечі, сокири, списи, топірці... Шаблі і ятагани. Булави, моргенштерн семихвістка і боздуган. Луки в сагайдаках і колчани зі стрілами... Все добірне, парадне. Інкрустоване дорогоцінними металами і камінням.