Читати книгу - "Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко"

​Діти мовчали та прислуховувались до шуму нагорі. Зі сторони залізничних колій було тихо. Дві дороги йшли паралельно одна одній. За коліями відкривався ліс, який здіймався вгору. Але підйом там був не такий різкий, буде дертись простіше. Та зараз треба дочекатись інших. Головне, щоб всі змогли врятуватись. Та крики, які діти чули ще на горі не казали ні про що хороше.

​Зверху знову почувся шум, потім тонкий крик та падіння. Хтось покотився вниз, час від часу намагаючись крикнути. Але перешкоди, які зустрічало тіло дитини не дали крику вийти. Степан та Євген стрибнули до краю спуску та спіймали дівчину. Це виявилась Валя, що заплакала як тільки відчула тверду землю під ногами. Хлопці відтягнули дівчину до Лери. Вони сіла поряд та обійняла дівчину.

​Почувся наступний стрибок. Падіння. Спуск. Спіймали хлопця. Степан та Євген відводили кожну дитину до колії. Та бігли назад, на позицію. Хвилин за десять все скінчилось. На умовному місці зібрались десять воїнів оселі Сонця. Втеча скінчилась, адже всі сумнівались, що чужинці наважаться на такий стрибок. Навіщо? Гуртожиток спалили, полонених взяли. Не вкладалось все це в голові.

​Лише Степан помітив, як заспокоївся Євген. Було враження, наче у нього зі спини впав мішок з цеглою. Хлопець випрямився, вів себе спокійно та задоволено. Він не сміявся, не супився. Він просто став розслабленим. «Що з ним відбувається? Чому він так перелякався чужинцям? Таке враження, що в гіпермаркеті щось відбулось, чого Євген не розповів» - подумав Степан та відігнав думки. Яка різниця? Вони врятувались, хоча втратили дім та більшу частину дітей.

​Довго не сиділи, перейшли колії та почали підніматись. В деревах видно було погано, ліхтариків з собою ніхто не схопив. Вони тікали від вогню та чужинців. З собою не було навіть палиць, бо з ними стрибати було страшно. Все лишили між гаражами. Діти були з голими руками, сподівались лише на кінцеву ціль – парк Феофанія.

​Піднімались не довго, та видершись нагору, на рівну поверхню, попадали та лежали. Євген запропонував тут же й переночувати. Під ногами м’яка земля та мох. Гілкиповідкидали в сторони та полягали, де було. Не пройшло й п’яти хвилин, як втомлені, брудні діти провалились в сон. Лише потроху дув теплий вітер та місяць намагався освітити хоч щось, продираючись крізь листя дерев.

​На ранок, за звичкою, Степан прокинувся раніше за всіх. Він піднявся на ноги, відчуваючи, що все болить. Рукою спробував стряхнути землю з волосся, протер очі та оглянувся. Втікачів було всього десять, як вже порахували ще вночі. Всього десятеро з цілого натовпу, що ще вчора налагоджував побут в гуртожитку. Хлопець стримав сльози та почав ходити по колу.

​Невдала спроба зайти до гіпермаркету обернулась страшною битвою та підпалом дому. Що відбулось в самому гіпермаркету? Чому діти були такі озлоблені на оселю Сонця? Що зробили Микола та Євген? Чому його другмовчить? «Треба буде розпитати Євгена» - вирішив Степан.

​На землі лежали та спали Євген та Лера, торкаючись один одного руками. Недалеко від парочки лежала Валя, що обіймала Марійку, дев’ятирічну світловолосу дівчинку. Поряд з ними, підперши головою Валю, спала Софія, теж одинадцяти років як Степан та Євген. Ближче до спуску спали три хлопця. Одного з них Степан впізнав одразу - це був Василь, сором’язливий другом Роми. Ще двоє - ті самі Саши, що ходили постійно разом. Останнім був Олег, який в цей момент піднявся та перелякано оглянув все навколо.

​Олег побачив, що Степан вже прокинувся та дивився на нього, махнув змучено рукою. Піднявся та застогнав від болю. Хлопець відчув все те ж саме, що відчув Степан. Крок за кроком, рушив до хлопця та вимучено всміхнувся, випрямляючи спину.

​Ранок вітав дітей та сонце пробилось своїми променями крізь дерева. Діти почали перевертатись, розкривати очі. Через декілька хвилин Степан не витримав та почав сміятись. Хлопці та дівчата оселі Сонця, наче зомбі, що повернулись в цей світ, поволі стогнали та вставали.

- Що сталось, народ? – запитав Степан, - умови комфортні, готель на всі п’ять зірок, - він сміявся, - а ви так скиглите.

- Ага, - видавив з себе Євген, позіхаючи, - в мене враження, наче мене всю ніч били ногами

- А я наче вирішив підзаробити, - відізвався один з Саш, - та розвантажував цілий вагон, якраз на тій колії, де ми вчора опинились, - він вказав на спуск рукою.

- Нічого страшного, - Степан підійшов до Саши та похлопав його по плечу, - зараз буде сніданок і підемо далі.

- Я люблю сніданок, - потягнулась Лера, - що сьогодні буде?

- Ну не знаю, - настрій у Степана так піднявся. Що виступили сльози, - можна трохи пожувати мох та віддерти кору на деревах, думаю пару черв’яківзнайдемо. Що думаєте?

- Фу, - скривилась Лера та потім засміялась, - я сьогодні вирішила посидіти на дієті

Хлопці та дівчата засміялись та загомоніли. Хтось потягнувся, хтось отряхував бруд з себе чи з сусіда. За пів години невеликий загін оселі Сонця був готовий йти далі. Сонні, брудні, але з посмішкою на обличчі. Вчорашня бійка наче стерлась з голови дітей, вони були готові далі боротись. Іншого не лишалось.

- Нам треба йти прямо, - Євген показав рукою в сторону густого лісу, - по картам, саме там парк Феофанія. Він великий, ми точно його не пройдемо. Має бути паркан, за ним наша ціль. А там вже розберемось, головне дійти туди.

- А довго йти? – спитав Олег, що прокинувся після Степану, - не пам’ятаєш?