Читати книгу - "Присягнись, що моя, Поліна Ендрі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Два тижні потому
- Гей, друже! Підлий-но ще "Джин-тоніка" моєму чудовому другу!
Гукаю, перекрикуючи гомін і шум натовпу. У маленькому багатолюдному барі темно, але затишно. А може, вся справа в алкоголі, який не на жарт підбадьорив мої вени. Поруч сидить Кейн, - мій вірний компаньйон та друг.
Минуло лише три дні, як він повернувся з відрядження і дізнався, що Кімберлі, його дівчина, вагітна. Дівчина у нього звичайно хороша. І вродлива. Я запам'ятав її. Пам'ятається, навіть хотів позалицятись до неї, коли вона брала в мене інтерв'ю. Бачилися ми з нею тільки раз у житті, і то я ще тоді не знав, що вона вже давно подобається моєму другу. Не закоханий я в неї. І ніколи не був.
- Ні, друже, вибач, але я пас, - ввічливо відмовляється Кейн. - На мене вдома чекає моя вагітна дружина.
- Дружина? - я здивовано скидаю брову, бо щось не можу пригадати, коли це Кейн зі своєю новонабутою дівчиною встигли одружитися. Вони й позустрічатись до ладу не встигли, наскільки не підводить пам'ять. - Це громадянська чи що? - Про всяк випадок уточнюю.
Кейн піднімає очі від стійки і похмуро спостерігає, як бармен простягає йому по столу віскі з льодом.
- Ні, дякую, мені вистачить, - сіро заперечує він. Якось надто вже виглядає похмуро, як для людини, яка тільки-но отримала звістку про вагітність коханої дівчини.
Я підбадьорливо поплескую його по плечу.
- Кейн, навіть слухати не хочу. Отак, друже, — приймаю чергову склянку із рук бармена. - Дякую. Кейн, це тобі. Я плачу́.
Кейн більше не заперечує, але до склянки так і не торкається. Я тим часом приймаю свою порцію текіли.
- А що, Кімберлі проти того, щоб ти засідав у вихідні з друзями? - Запитую, вирішивши відкласти поки стопку. А й справді, цікаво.
- Та ні, - кривить губи Кейн. - Тут річ не в цьому.
- А в чому ж? Давай, приятель, облегши душу.
Напевно, вся справа в невимушеній обстановці, а може, все-таки алкоголь розв'язує йому язик, тому що Кейн все ж таки вирішує поділитися зі мною своєю проблемою:
– Я не розумію, що роблю не так. Кімберлі не довіряє мені. Вона вважає, ніби я здатний побігти за першою зустрічною спідницею...
Так ось у чому причина.
- Ревнива, - киваю сам собі. Морщусь від випитої залпом текіли і відсовую від себе склянку, закусивши лаймом. - Моя теж ревнувала.
Кейн скидає на мене обережний погляд.
- Крістен?
- Вона сама, - заперечливо хитаю головою, коли бармен вирішує підлити ще, давши йому зрозуміти, що мені поки що вистачить. - До кожного ліхтарного стовпа. Спершу мені це навіть подобалося. Це ж пристрасть, повнота. Додає гостроти у стосунки. Але згодом ти розумієш, що це жахливо вимотує...
- Ти не намагався повернути все? - Цікавиться друг. - Спробувати виправити...
Я лише гірко киваю, згадуючи не зовсім щасливий досвід подружнього життя.
- Повір мені, після десяти років спільного життя складно щось виправити. Ми розлучалися, потім знову сходилися. І так по кругу. Вона старалася звичайно. До психолога навіть разом ходили, вона опрацьовувала свої нездорові ревнощі і на якийсь час це справді допомагало. Наголошую: на якийсь час. Ну не люблю я ці американські гірки! Мені потрібні адекватні та врівноважені стосунки. Спокійні. Чи це я вже занадто старий для такого, чи мені самому потрібний психолог, я вже не знаю.
Ось і настав час розкривати душу мені.
Кейн дивно дивиться в стіл, розпливаючись у трохи кривій посмішці.
- У мене, до речі, є на прикметі одна психологиня. Елайна Елмерз, - приголомшує мене друг, підводячи очі. – Знаєш таку?
Або не настав. Зсередини піднімається грізна хвиля-цунамі, але виду я не подаю.
- Це та фарбована блондинка, що влаштувала гучну сварку зі своїм коханцем прямо у центрі нерухомості? - вдаю, що не знаю. - Так, бачив краєм ока. Боже борони від таких психологів. Та ще стерво.
- Ну, взагалі у неї натуральний колір волосся, - неохоче зауважує Кейн.
- Та похер. Терпіти не можу таких.
Так, особливо після того, як вона з мого ліжка стрибнула відразу в інше. Та я мав рацію. Ця дівчина надто вітряна. Їй нічого не вартує сьогодні зізнатися в коханні, а завтра кинути тебе обличчям у бруд. Але, зрештою, це її життя. Наші з нею шляхи розминулися і, на мій щирий подив, вона дійсно зникла. Два тижні – як один день, а від неї ні слуху ні духу. Що ж, було й було. Як то кажуть, нас більше нічого не пов'язує.
Кейн залишає без відповіді мої слова, і якийсь час ми просто сидимо мовчки. Та й мені щось більше не дуже хочеться говорити. Через кілька хвилин він все ж таки підсовує до себе стопку і повільно розгойдує рідину в ній, очевидно вирішуючи, пити йому чи ні. До мене долинає тихий видих. Кейн таки відсуває склянку, підхоплює з сусідньої спинки свою куртку і встає, поплескуючи себе по кишенях.
– І що, все? – дивуюся я.
Наші очі перетинаються і я бачу на його губах легку вибачливу посмішку.
- Вибач, друже, але не можу більше залишатися. Мене Кімберлі чекає. Не хочу давати їй зайвий привід для занепокоєння...
- А ось це правильно, - без роздумів підтримую я. - Давай, - і ми зустрічаємося міцним братським рукостисканням.
- На зв'язку, - кидає мені Кейн, повертається і йде геть.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Присягнись, що моя, Поліна Ендрі», після закриття браузера.