Читати книгу - "Випадковий наречений, Ann Averina"

Настя

На сьогоднішній день, у мене був лише один план – виспатися. Останні кілька днів мені цього не вдавалося, тому я сподівалася що саме сьогодні – той день, коли з ліжка я встану ближче до вечора, і то – для того щоб поїсти. Проте, сталося не так - як гадалося. Близько десятої ранку мій телефон почав голосно видавати звук вхідного дзвінка.

- Алло.. – Навіть не розплющивши очі, промовила я.

- Настя, привіт. Я розбудив тебе? – Озвався голос із того кінця слухавки.

- Макс? – Невпевнено і здивовано запитала я.

- Так, це я. Вибач що розбудив тебе. Я просто хотів сказати що квитки я вже взяв і заїду за тобою о дванадцятій.

- Які квитки? – Приголомшено запитала я.

- У Київ. Я вчора тебе запросив і ти погодилась. – Невпевнено сказав Макс.

- Ааа, точно. Вибач, я спросоння нічого не тямлю. Дякую що розбудив, тепер я точно буду готова на дванадцяту. – Сміючись, відповіла.

- Чудово, тоді до зустрічі!

- До зустрічі!

Якщо чесно, то тільки після розмови, я згадала що дійсно погодилася поїхати в Київ на день народження Яни. Тому не гаючи часу, я швиденько привела себе до ладу теплим душем, і почала збирати речі. Як добре, що я зазвичай швидко збираюся, і не маю проблем із запізненням. Ну майже не маю.

Валізу я взяла не велику, якраз на кілька днів одягу в ній має вистачити. Дуже доречні були мої вчорашні покупки, адже я взяла усі речі які вчора придбала, ну і ще крім них взяла кілька футболок, легку юбку, якраз на літню погоду, ну і спортивний костюм, про всяк випадок. Із взуття я обрала чорні босоніжки на невеликому підборі та білі кросівки.

О пів на дванадцяту я вже була готова, а так як у мене було ще півгодини, я вирішила випити каву із тостами. І як тільки я зайшла на кухню мені зателефонувала Іра.

- Привіт, Іруня. Чому так рано дзвониш? У тебе ж наче сьогодні вихідний.

- Привіт, люба. Так, вихідний, саме тому я хотіла запросити тебе на прогулянку і на каву.

- Оо, це звісно крута пропозиція, проте я маю відмовити. – Ніяково відповіла подрузі.   

- Ого, як це? Ти ніколи не відмовлялася від моєї пропозиції випити кави. – Здивовано сказала Іра.

- Ну по-перше, я вже п’ю каву, а по-друге, я на кілька днів їду з міста. – Відповіла я.

- Аа, так би й одразу сказала, а то я вже почала думати що за цей час що я у Львові - набридла тобі. – Явно усміхаючись, сказала Іра.

- Та ні, що ти таке кажеш. Ти мені не набридла, все добре. Просто я їду зі Львова, тому каву доведеться відкласти.

- Ну нічого, як приїдеш – тоді й підемо. – Відповіла Іра. – До речі, а куди це ти їдеш? До батьків?

- Ні, - невпевнено мовила я, - у Київ.

- Ого, а навіщо у Київ? Зустріч одногрупників наче ніхто не призначав. – Сказала Іра, так як ми навчались у Київському університеті – хореографії.

- Макс запропонував поїхати на день народження до Яни, дружини його старшого брата. – Випалила на одному подиху.

- Нічого собі! – Здивовано і водночас зацікавлено вигукнула Іра.

- Еге ж, сама трохи шокована що погодилась. – Чесно відповіла подрузі.

- Насть, ти молодець що погодилась! Розвієшся трохи, відпочинеш, і з новими силами підкорюватимеш сцену театру. – Весело мовила Іра.

- Так, мабуть, ти права.

- Не мабуть, а точно права. – Впевнено сказала подруга. – І ще, зізнайся, Макс тобі подобається. – Хитро мовила Іра.

- Так, він симпатичний і добрий друг.

- Ну добре, як скажеш. – Сміючись, відповіла подруга.

- Ір, мені вже час. Як будемо в Києві – я тобі наберу.

- Добре! І ще, раз ти все одно будеш там, зідзвонись із кимось із одногрупників, можливо хтось і залишився у столиці. Зустріньтесь, поспілкуйтесь, можеш і мене набрати по відео, я теж залюбки потеревеню.

- Гарна ідея, так і зроблю.   

- Чудово! Тоді вдалої дороги!

- Дякую, Ір.

- До зв’язку! Цілую.

- І я тебе цілую!

Після розмови, я швиденько чи то поснідала, чи то пообідала і пішла перевдягатись. Аби в поїзді мені було комфортно, я обрала чорний шифоновий комбінезон (зверху футболка – знизу шорти), та взула чорні кросівки. Волосся просто висушила, не вкладаючи, тому зараз воно виглядає неначе я цілий ранок провела біля дзеркала і робила локони. Прихопила з собою сумочку, куди склала усі необхідні речі, і натягнула окуляри для зору. Так, у мене не дуже гарний зір. Щодня я ношу лінзи, проте бувають такі дні, коли у мене немає настрою копирсатися в очах, от саме сьогодні такий день, хоча лінзи я все ж прихопила з собою.

Оглянувши навколо, чи нічого не забула, я попрямувала на вихід, де судячи з часу мав би вже бути Макс.

- Привіт. – Мовив Макс, як тільки я вийшла з під’їзду.

- Привіт. – Сором’язливо відповіла йому.

- Не знав що ти носиш окуляри, тобі дуже пасує. – Забираючи у мене валізу, сказав Макс, при цьому щиро посміхаючись.

- Оо, дякую. Взагалі-то я ходжу в лінзах, проте інколи все ж одягаю окуляри. – Ніяково відповіла.

- Насть, не хвилюйся, ти однаково гарна як і в окулярах, так і без них. – Посміхаючись, сказав Макс, на що я просто посміхнулась.

Після нашої коротенької розмови ми сіли в таксі і попрямували на вокзал. Дорога від мене до вокзалу склала рівно півгодини. Тому як тільки ми приїхали до пункту призначення, одразу пішли до потрібного нам потягу у пошуках нашого вагону.

Через якихось хвилин десять ми вже сиділи на своїх місцях у потязі, а голос машиніста сповістив нас про його відправку.

Саме з цієї хвилини починається подорож, моя подорож у нове доросле життя, про яке я ще навіть не здогадуюсь. От тільки чи сподобається  мені це нове життя, якого я завжди так боялась?