Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Як завжди, лейтенанте… — приязно підморгнув мені колишній сейсмолог з Белграда. — За нас і за наше, панове.

Після четвертої заговорили невпопад, хто з ким і хто про що. Якось я не завважив, що серб переніс мого шмайсера до піраміди з карабінів, й отямився від того, що він все тісніше треться до мого вальтера в кобурі на поясі. Я його негрубо відштовхнув і пустився до виходу. Раптом двері відчинилися настіж і в проході виросли аж три дебелі тіні. Я блискавичним рухом висмикнув вальтера і зробив кілька пострілів в стелю. Полонені кинулися до карабінів, але непрохані гості впали на долівку й просили скорченими пальцями пощади.

— Хто? — запитав я, подаючи знак позад себе "не стріляти".

— Утікаємо.

Це для мене нічого не важило.

— Хто? — повторив я.

— Бачиш же, люди.

— Подайте сюди ліхтаря і погляньте: на одному вкорочена шинеля, на другому — російська куфайка, на третьому бабський кафтан. Бродяги. Де ваша зброя?

— Дай звестися, — посмілішав один. — Зі зброєю ти б нас уклав, не питаючи, хто і звідки. Біглі ми, відступенці-емігранти. З генерал-губернаторства. Дікстріт Галіція. Чув про таке?

— Оце радість! Одного відпустив — зголосилося троє.

— Така, видно, доля. Але ми не вояки, ми біглі.

— Де ви на мою голову беретеся! — Я зірвав з себе кафтан і заходив між колонами в пасованому кітелі із золотими погонами. Через плече — портупея, на поясі шкіряна кобура і… таке інше. Мабуть, справляв враження й фігурою, налитий мускулами боксер важкої категорії, стрункий, вправний, жвавий…

— Совєти! — зітхнув повержений чоловічок, побачивши мої погони.

– Їсти хочете? — запитав я рідною мовою, бо допитував німецькою і відповіді чув німецькою.

— Ще й як! Дозволь встати.

Я все ще ходив з револьвером уздовж трьох голів у якихось виваляних табакерках, а не пілотках — за фасоном чи то румунських, а чи словенських.

— Якої віри?

— Мішанка. До перших москалів — греко-католики, при москалях — православні, при других, — тепер там уже другі, — не знаємо, бо пішли у відхід.

— Потім побалакаємо. Сідайте до казана.

Заброди посмілішали, як збайдужілі до всього люди, яким і море по коліна, лишень би не вбивали і не знущались.

— А ти хто будеш?

Я запросив апостолів до гурту, запитав приблуд, чи мають кухлі.

— Це є…

— Черпайте з бідона. Черпайте всі, — звернувся до своїх полонених.

Оце ми вміємо! Випили, хекнули, обтерли пики рукавами.

— Хто сьогодні заступає на чергування?

Двоє "апостолів" з карабінами вмостилися біля камінів, діловито взялися за гачки для грані.

— А у вас дисципліна, — сказав той же, найстарший за віком і найговіркіший "дістріт".

— Тепер — усім нагору, спати. Вранці буде видніше.

VIII

Я мав нагоду переконатися, що на фронті не слід вживати або й накласти заборону на такі слова, як "передова", "вбито", "поранено", "полон", "наступ", "відступ", "оточення", навіть "наші" і "ваші". Вчора жартували отак, а сьогодні розбирайся, хто є хто, хто наш, а хто ваш, чия правда правдивіша, чия віра вірніша, хто партійніший. Сейсмолог Селімович повинен мати певну теорію щодо покликання планетарних вібрацій та вивержень підземного пекла і світових потопів. Звичайно, ці теорії надто абстрактні, але хіба з розташування зірок не читають людську долю? Те саме й слова. Це загальники — елементи, атоми, нейтрони і всепроникливі нейтрони. Ті в макро-, ті в мікро-, а ті в сфері людських доль, взаємозв’язків, волі і мислі, які означають або велике "так", або велике "ні", або щось середнє, перехідне, пограничне, де приховано найбільше таїни.

Я — недоучка фізик, бо що там два курси вчительського інституту, невдалий педагог, бо що таке — нічого не знати достеменно, не мати власних переконань, чого я здатен навчати, коли мене навіть мислити (не дай Боже!) не навчили. Я не філософ, бо суть мені не дається, я спершу повинен опектися, щоб називати гаряче гарячим. Я не психолог, бо слабо розуміюся на людях, на категоріях людей, класах, націях, цивілізаціях, світах і таке інше — до безміру і безодні, якими є космос, Господнє твориво, явлене за 10-47 ступеня секунди. Я просто совок, хоч трохи кращий, ніж майор Остапенко і мій "кореш" по розвідницькій бурсі. А я до нікчемного результату іду роками, іду колами, а не спіралями й гвинтами, як наївно уявляє собі поступ людський розум. Я не заздрю Богові, але негідний його, щоб носити його подоби. Половинчастість і подвійність людської моралі засвітила мене в зародку, я не визрів у молоді роки, я не змужнів, ставши мужем. У всьому поверховість, у всьому вершки того, що дозволялося гвинтикам, а найпідліше, що правителі вірять, що в себе нездатний повірити. Моя муза сліпа, як скульптура з Еллади. Вона не заграє, як скрипка без смичка, хоч не вивішую червоний ліхтар. Я стою на одній нозі.

Сейсмолог Ранко Селімович вірить у соціалізм з людським обличчям. Він матиме можливість побачити наш соціалізм, нехай він тільки зізнається якому-небудь типу з особливого відділу, що він — соціаліст. Нам, своїм, можуть закинути: "Тобі більше за всіх треба?" Його звинуватять в антипропагандистських намірах. Ось золотарям-мадярам нічого не потрібно, крім молодиць і сервованого столу. Цих приймуть, і вони стануть процвітати.

І все-таки я силовик, мене зламає тільки смерть. Тільки не через це і не тому, що знаю, що таке наш соціалізм, я відпустив Назарія з полону. Це щось більш приховане, мабуть, оте дивне, що нашіптувало думку вирубати різаком замки в тюремній брамі. Це прихований індивідуалізм, сказав би майор Остапенко. Чи живий ще цей плюгавий мудень? Чи й далі обминає шалена куля? Мабуть, командує досі. З німців тепер паршиві вояки. Майстри смерті стали майстрами драпу. Цих теж не можна лишати живими. Націонал-соціалісти! Треба ж!.. Хо-му-ти!

* * *

Вигнанці чи втікачі.

Двох військовиків я втратив, набув трьох бродяг.

Який-небудь майор Остапенко мені вибачить двох за трьох. Я записав їхні прізвища на зворотному боці супровідки.

Одіспавшись та одчухавшись у лазні від вошей, бігляки зовсім не виявляли бажання втікати далі.

— Ця гробниця мені до вподоби, — сказав Ігор Мартинюк, найстарший з бігляків, якого я про себе охрестив Словоблудом, бо говорив він бездумно, як пугач, впопад чи невпопад, що на гадку навинеться. — Чума і Галета так само готові тут якийсь час перечекати. Я з Сибіру втікав тисячі кілометрів і сходив п’яти дощенту. Чума і Галета…

— З учорашнього вечора ви в полоні, — відрубав я. — Разом з Чумою і Галетою. Будете нести