Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Та яке там! — заперечив Далінар. — Адже я їх бачив, Навані. Вони… та що там казати: древні — вони і є древні. Їхній технологічний розвиток примітивний.

— А Міста зорі? — недовірливо спитала Навані. — А фабріали?

Той похитав головою.

— Чого не бачив, того не бачив. У видіннях трапляються Сколкозбройці, але вони там явно не на місці. Напевно, ми й справді отримали їх від самих Вісників, як і оповідається в легендах.

— Можливо, — сказала жінка. — Чому б…

І зникла.

Далінар закліпав очима. Князь не чув, як наближалася великобуря.

Він опинився в просторій відкритій залі з колонадою по краях. Велетенські колони здавалися витесаними з м’якого піщанику та мали зернисті боки без жодного оздоблення. Висока стеля була висічена з каменю та вкрита узорами правильної форми, які виглядали туманно знайомими. З’єднані лініями кола, що розходилися одне від одного.

— Не знаю, що мені робити, давній друже, — долинув збоку чийсь голос.

Далінар обернувся й побачив нестарого ще чоловіка в королівській біло-золотистій мантії, котрий ішов, склавши перед собою руки, приховані широкими рукавами. Він мав чорне волосся, зібране назад і заплетене в косицю, та коротку гостроконечну борідку. Уплетені в його зачіску золоті нитки спадали на чоло, утворюючи осяйний символ. Знак Променистих лицарів.

— Кажуть, ніби щоразу трапляється одне й те ж, — бідкався чоловік. — Ми весь час виявляємося неготові до Руйнацій. І хоча б мали поступово вчитися давати відсіч, але натомість щоразу все ближче підступаємо до краху.

Він обернувся до Далінара, немов чекаючи на відповідь.

Холін опустив погляд. На ньому теж була багато оздоблена мантія, хоча й не така розкішна, як у співрозмовника. Куди він потрапив? Яка це епоха? Йому потрібно було виявити певні прикмети, щоби Навані їх записала, а Джасна, скориставшись її нотатками, могла довести — чи спростувати — істинність побаченого.

— Я й сам не знаю, що сказати, — відповів Далінар. Бо якщо він хотів отримати інформацію, то мав поводитися природніше, ніж під час попередніх видінь.

Схожий на монарха чоловік зітхнув:

— А я сподівався, Карме, що в тебе стане мудрості й для мене.

Вони продовжували простувати залою та поступово наближалися туди, де стіна поступалася місцем масивному балкону з кам’яними перилами, з якого відкривався вид на вечірнє небо. Призахідне сонце плямувало повітря бруднуватою задушливою червоністю.

— Нас руйнує наша власна природа, — спокійним голосом продовжив монарх, хоча його обличчя виглядало розгніваним. — Алакавіш був Приборкувачем сплесків! І хто ж, як не він, мав знати? І все ж Нейгел-зв’язок дарував йому не більше мудрості, ніж звичайній людині. На жаль, не всі спрени такі проникливі, як спрени слави.

— Я згоден з вами, — сказав Далінар.

Його співбесідник полегшено зітхнув.

— А я боявся, що мої заяви здадуться тобі надто сміливими. Адже твої власні Приборкувачі сплесків виявилися… Але ні, не треба зациклюватись на минулому.

«Що означає “Приборкувач сплесків”?» — так і кортіло крикнути Далінарові, але зробити це було нíяк. Бо таке запитання прозвучало б цілком недоречно.

«А може…»

— А як, на вашу думку, слід повестися з тими Приборкувачами? — обережно поцікавився Холін.

— Не знаю, чи можемо ми змусити їх що-небудь зробити, — їхні кроки луною розлягалися в порожній залі. Невже там не було ні вартових, ні почту? — Їхня могутність… словом, приклад Алакавіша переконливо доводить, який магнетичний вплив справляють Приборкувачі сплесків на простолюддя. Якби лише існував спосіб якось заохотити їх… — чоловік зупинився й обернувся до Далінара. — Їм слід стати кращими, давній друже. Як і всім нам. Відповідальність за те, що маємо — хай це буде корона чи Нейгел-зв’язок, — повинна покращувати нас.

Здавалось, він очікував від Далінара певної реакції. Але якої?

— На твоєму обличчі написана незгода, — продовжив монарх. — Це нічого, Карме. Я усвідомлюю, що мої думки щодо цього суперечать усталеним поглядам. Можливо, ти й подібні тобі маєте рацію, і наші здібності справді є доказом богообраності. Але якщо це правда, то чи ж не повинні ми бути обережніші у своїх учинках?

Холін нахмурився. Десь він щось схоже вже чув. Правитель зітхнув, підступаючи до балкона. Далінар приєднався. І звідти нарешті отримав змогу окинути поглядом пейзаж унизу.

Очам відкрилися тисячі трупів.

Далінар хапнув повітря. Мертві тіла захаращували вулиці міста, яке здалося князю туманно знайомим. «Це ж Холінар, — подумав він. — Моя батьківщина». Вони з монархом стояли на самій маківці невисокої триповерхової башти — такої собі цитаделі, довкола якої з часом мав вирости дитинець.

Помилки щодо міста бути не могло — он вони, гостроконечні скельні формації, що здіймаються вгору, наче гігантські спинні плавці. Їх іще називали «Клинками вітру». Хоча — порівняно з тими, до яких він звик — ці зазнали меншої ерозії, та й поселення довкола них виглядало зовсім по-іншому. Скрізь — приземкуваті кам’яні споруди, багато з яких завалилися. Їхні руїни тяглися далеко обабіч кривеньких вуличок. А може, це результат землетрусу?

Ні, ці мертві полягли в бою. У ніс Далінару вдаряв сморід крові, нутрощів, диму. Трупи валялись повсюди, та особливо найбільше їх скупчилося біля невисокого муру, що оточував цитадель. Місцями в ньому зяяли проломи. А вперемішку з тілами траплялися скельні уламки дивної форми. Немовби то були висічені з каменю…

«Кров моїх пращурів! — подумав Холін, перехиляючись через перила. — То ніякі не камені! То істоти!» Здоровенні тварюки, у добрих п’ять-шість разів більші за людину, які мали шкіру тьмяно-сірого, гранітного відтінку. У них були довгі кінцівки та схожі на скелети тіла, а з широких плечей стирчали якісь лабети — хтозна, чи то передні лапи, чи руки. В око впадали вузькі й кістляві клиноподібні морди.

— Що тут сталося? — безтямно промовив Далінар. — Це жахливо!

— Я запитую тебе те саме. Як могли ми таке допустити? «Руйнація» — краще й не скажеш. Мене ознайомили з попередніми підрахунками. За одинадцять років війни загинули дев’ять з десяти моїх підданих. Не знаю навіть, чи й досі існують наші королівства-сателіти? Суру кінець, я певен цього. Тарма й Ейліз — ті навряд чи вціліють. Там погинуло забагато народу.

Далінар зроду не чув про такі краї.

Його співрозмовник стис руку в кулак