Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Решта хочуть зіпхнути вину на Алакавіша. Воно й правда: якби він не розв’язав з нами війни перед самою Руйнацією, то, може, ми б і не зазнали аж такого розгрому. Проте Алакавіш — лише симптом серйознішого захворювання. Бо коли Вісники знову повернуться, що вони застануть? Народ, який укотре забув про них? Світ, який розривають війни та чвари? І якщо ми такими залишимося, то, напевно, заслуговуємо на поразку.

Далінара продер мороз. Він гадав, що нинішнє видіння хронологічно йде за попереднім, хоча його давніші візії не були в цьому сенсі послідовні. Він поки що не бачив жодного з Променистих лицарів, але, можливо, не тому, що їхні ордени розпалися. Вони, напевно, ще не виникли. І, очевидно, мала існувати якась причина того, що слова цього чоловіка здавалися настільки знайомі.

Невже таке могло бути? Невже він справді стояв поруч того самого чоловіка, у слова якого знову й знову вслухався?

— Поразка — почесна… — обережно зауважив Далінар, процитувавши вислів, кілька разів повторений у «Шляху королів».

— …якщо вона дарує мудрість, — чоловік усміхнувся. — Знов обертаєш мої власні приповідки проти мене, Карме?

Далінар відчув, як у нього перехоплює подих. Ось цей чоловік. Ногадон. Власною персоною. Великий правитель. Він і справді існував. Ну, тобто колись. Той виявився молодшим, ніж його Холін собі уявляв, але ця скромна й водночас гідна монарха манера триматися… так, помилки бути не могло.

— Я подумую про те, щоби зректися престолу, — тихо сказав Ногадон.

— Ні! — Далінар ступив крок до нього. — Ви не повинні цього робити.

— Я не можу бути їхнім проводирем, — не здавався той. — Адже ось куди їх завели мої напучення.

— Ногадоне.

Король повернувся до нього й нахмурився.

— Що?

Далінар зам’явся. Чи не міг він помилитись щодо того, з ким мав справу? Але ні. Просто ім’я «Ногадон» правило радше за титул. Історія знає багатьох видатних людей, яким церква дарувала священні імена — ще перед тим, як була розпущена. Навіть Баджерденом його навряд чи нарекли від народження. Час не зберіг його справжнього ймення.

— Не зважайте, — мовив Холін. — Вам не можна зрікатися влади. Людям потрібен керманич.

— Без них вони не залишаться, — заперечив той. — Є ж князі, королі, Душезаклиначі, Приборкувачі сплесків. Нам ніколи не бракує тих, кому кортить вибитись у вожді.

— Це правда, — погодився Далінар. — Але в нас гостра нестача тих, хто дійсно вміє вести за собою.

Ногадон сперся на поручні. Він вдивлявся в загиблих, і на його обличчі проступив вираз глибокого смутку й тривоги. Здавалося невимовно дивним бачити цю велику людину такою. Той був зовсім юнаком. Далінар ніколи не підозрював у ньому стільки незахищеності й муки.

— Мені знайоме це відчуття, — тихо продовжив Холін. — Непевності, сорому, спантеличення.

— Ти надто добре знаєш мене, давній друже.

— Воно знайоме мені з власного досвіду. Я… я ніколи не думав, що й вас не обминуло те саме.

— Тоді я мушу виправитися. Ти, видно, усе ж не досить добре мене знаєш.

Далінар змовк.

— То що ж мені робити? — спитав Ногадон.

— Ви запитуєте в мене?

— Ти ж — мій радник, чи не так? Ну от, а мені не завадила би порада.

— Я… Вам не можна зрікатися трону.

— А що ж мені з ним робити?

Ногадон розвернувся й попрямував уздовж просторого балкона. Здавалося, той облямовував увесь поверх. Далінар приєднався до короля, оминаючи місця, де камінь був проламаний, а поручні — відбиті.

— У мене більше не лишилося віри в людей, давній друже, — сказав Ногадон. — Зведи двох із них разом — і вони знайдуть, через що посваритися. Об’єднай їх у групи — й одна з них знайде причину для утисків і гноблення іншої. А тепер ще й це. Як мені захистити їх? Як не допустити цього знову?

— Надиктуйте книгу, — наполегливо порадив Далінар. — Монументальну працю, яка дасть людям надію, пояснить вашу філософію управління, а також те, як слід проживати життя!

— Книгу? Я? Щоб написав книгу?

— Чому б і ні?

— Бо ця ідея — феєрична маячня.

У Далінара аж щелепа відвисла.

— Звичний нам світ був ледь не дощенту зруйнований, — сказав Ногадон. — Навряд чи знайдеться родина, яка не втратила б половини своїх членів! Ті, хто був сіллю землі, стали трупами на он тому полі, а запасів їжі вистачить, щоб якось протягнути два-три місяці — і це щонайбільше. А я повинен марнувати час, диктуючи книгу? І хто ж записуватиме за мною? Усіх моїх книжників було перебито, коли Єліґнар увірвався в канцелярію. Ти єдиний відомий мені вчений, котрий і досі живий.

«Вчений? Ну й часи!»

— То давайте я записуватиму.

— Не маючи руки? Чи ти навчився писати лівою?

Далінар окинув себе поглядом. Обидві руки були на місці, але, напевно, тому, кого бачив Ногадон, бракувало правиці.

— Ні, нам треба підніматися з руїн, — продовжив правитель. — Якби ж лише існував спосіб переконати королів — тих, хто й досі живий — не прагнути вивищуватися один над одним, — він легенько стукнув по перилах. — Ось воно, моє рішення. Треба або зрікатися, або робити те, що слід. Тепер не час для писанини. Пора діяти. І в цьому сенсі, на жаль, треба братися за меч.

«За меч? — подумав Далінар. — Чи від тебе я це чую, Ногадоне?»

Такого не трапиться. Цей чоловік стане великим філософом, проповідником миру й поваги до інших і не змушуватиме людей коритися його волі. Він навчить їх поводитися з честю.

Ногадон обернувся до Далінара.

— Прийми мої вибачення, Карме. Мені не слід відмахуватися від твоїх пропозицій, які сам же щойно й попросив висловлювати. Просто я весь на нервах — як, гадаю, і кожен з нас. Інколи мені здається, що бути людиною означає хотіти неможливого. Для декого — влади. Для мене — миру.

Монарх розвернувся й попрямував балконом назад. І хоч його хода була повільна, проте поза натякала на те, що він хотів би побути на самоті. Далінар не став йому заважати.

— Він зрештою здобуде славу одного з найвпливовіших письменників Рошару за всю його історію, — сказав Далінар.

Відповіддю