Читати книгу - "Воно"

— К-к-кепсько теб-бе пох-пох-поранено, С-с-скирте?

Бен змусив себе глипнути вниз. Виявилося, що для того, аби опустити голову та розгорнути розріз на сорочці, потрібно було ще більше мужності, ніж для того, аби зайти в цей дім. Він думав, що побачить, як його нутрощі звисають з живота, наче гротескне вим’я. На нього чекала несподіванка: кров уже майже не бігла — струмок перетворився на тонесеньку цівку. Вовкулака лишив на животі довгу й глибоку рану, та, вочевидь, не смертельну.

До них приєднався Річі. Він зиркнув на поріз, що зміївся Беновими грудьми до місця, де випиналося його черево, а тоді серйозно поглянув Бенові в обличчя.

— Скирте, ще трохи, і Воно зробило б собі підтяжки з твоїх кишок, ти в курсі?

— Та ти шо? — Бен жартівливо вирячив очі.

Деякий час вони з Річі витріщалися один на одного, а тоді одночасно вибухнули істеричним реготом, забризкавши один одного слиною. Річі обійняв Бена й погупав його по спині.

— Ми Його перемогли, Скирте! Ми Його перемогли!

— Н-н-ні, — похмуро озвався Білл. — Н-нам п-п-пощастило. За-забираймося з-з-звідси, п-перш ніж Во-во-воно не в-вирішило по-повернутися.

— А куди ми підемо? — спитав Майк.

— До П-п-пустовища.

До них підійшла Беверлі, усе ще притримуючи блузку. Щоки в неї були яскраво-червоні.

— До хатки-клубу?

Білл кивнув.

— Можна мені чиюсь сорочку? — спитала Беверлі і зашарілася ще сильніше.

Білл зиркнув униз, і його щоки також залило рум’янцем. Він відразу ж відвів очі, та в ту мить Бена кольнули гнітючі ревнощі, і він дізнався про одну річ: у ту секунду Білл побачив Беверлі в такому ж світлі, в якому раніше її бачив лише Бен.

Інші також глипнули на неї та одразу ж опустили очі. Річі кашлянув у руку. Стен почервонів. Майкл Хенлон відступив на крок чи два, немов насправді злякався півкола маленької груді, що виднілася під її рукою. Беверлі мотнула головою, відкинувши сплутане волосся. Вона була так само червона, та виглядала однаково чарівно.

— Я дівчина, і нічого не можу з цим удіяти. Так само як і з тим, що в мене щось збільшилося… а тепер дайте мені хто-небудь сорочку. Будь ласка.

— 3-з-зараз, — сказав Білл.

Він зняв футболку, оголивши вузькі груди, ребра й обпечені сонцем, поцятковані веснянками плечі.

— Т-т-тримай.

— Дякую, Білле, — сказала вона.

На одну палку мить їхні очі зустрілися. Цього разу Білл не відвів погляду. Його очі були серйозними й дорослими.

— П-п-прошу.

«Удачі, Великий Білле», — подумав Бен і відвернувся від них. Йому боліло, боліло так глибоко, куди не дістати ні вампірові, ні вовкулаці. Та однаково була така річ, як власництво. Цього слова він не знав, а от саму концепцію знав дуже добре. Дивитися на них у ту мить було все одно, що дивитися на її груди, коли Беверлі відняла руки, аби вдягти футболку. «Коли вже так має статися… Та ти ніколи не покохаєш її так сильно, як я. Ніколи».

Біллова футболка сягала їй мало не до колін. Якби знизу не визирали її джинсові шорти, можна було б подумати, що то комбінація.

— Хо-хо-ходімо, — повторив Білл. — Н-не з-з-знаю, й-як ви, а пригод м-мені в-в-вистачило.

Виявилося, їм теж.

11

За годину всі вони сиділи в хатці-клубі. Вікна та лаз були прочинені. Усередині стояла прохолода, і того дня в Пустовищі панувала блаженна тиша. Вони сиділи мовчки — кожен поринув у власні думки. Річі й Бев передавали один одному пачку «Марлборо». Одного разу Едді затягнувся інгалятором. Майк чхнув кілька разів, вибачився. Сказав, що підхопив застуду.

— Ото тіко й зас-студу й можете підхопити, сеньйор-ре, — привітно сказав Річі й замовк.

Бен чекав, коли божевільна інтерлюдія в домі на Нейболт-стрит набуде присмаку марення. «Воно відступить і забудеться, як нічне жахіття, — думав він. — Просинаєшся засапаний, весь у поту, а за п’ятнадцять хвилин вже й не пам’ятаєш, що тобі снилося».

Та цього не сталося. Усе, що там відбулося, починаючи з того, як він протиснувся до підвалу, й до моменту, коли Білл розбив вікно в кухні тим самим єдиним стільцем, лишалося в його пам’яті так само яскравим і виразним. То був не сон. Рана на грудях йому не наснилася, і байдуже, побачить її мати чи ні.

Нарешті Беверлі підвелася.

— Треба йти додому, — сказала вона. — Хочу перевдягтися перш, ніж мама повернеться. Уб’є, як побачить, що на мені хлопчача футболка.

— Атож, сеньор-рито, вколошкає за милу душу, — погодився Річі. — Усі пальці повідтинає.

— Біп-біп, Річі.

Білл серйозно дивився на неї.

— Білле, футболку я поверну.

Він кивнув та махнув рукою — байдуже.

— А тобі не перепаде, як прийдеш додому без неї?

— Н-ні. В-вони м-мене все р-рівно не п-поміч-чають.

Вона кивнула і закусила свою повну нижню губу — дванадцятирічна дівчинка, яка була зависокою для свого віку і просто красунею.

— Білле, а що далі?

— Н-не з-з-знаю.

— Це ж іще не кінець, так?

Білл похитав головою.

— Зараз Воно прагне нашої крові більше, ніж будь-коли — сказав Бен.

— Знову срібні кулі? — спитала в нього Беверлі.

Він усвідомив, що не може дивитися їй у вічі. «Беверлі, я кохаю тебе… дозволь мені бодай це. Можеш забрати собі Білла. Бери все, що завгодно. Тільки дозволь мені любити тебе. Гадаю, цього мені вистачить».

— Не знаю, — промовив він. — Можна спробувати, однак…

Він знизав плечима й замовк. Він не міг висловити свої відчуття, не міг усе пояснити — було схоже, наче вони потрапили до фільму жахів із якимсь монстром, та не зовсім. Мумія виглядала трохи інакше, і це засвідчувало її реальність. Те ж саме стосувалося й Вовкулаки. Він міг це підтвердити, бо бачив потвору так близько, як не покаже тобі ні фотозбільшення, ні «3D», адже він тримався за Його сплутану, дротяну шерсть і бачив у одному зеленому оці маленьку та злу помаранчеву цятку (помпон!). Ці почвари були… ну… вони були кошмарами, втіленими в реальність. І коли сни проривалися в дійсність, сновидець втрачав над ними владу, і вони ставали самостійними, смертоносними істотами, здатними діяти на власний розсуд. Срібні кулі спрацювали, бо семеро дітей повірили в їхню дієвість. Та вбити Його в них не вийшло. Наступного разу воно з’явиться в новій подобі, і срібні кулі не матимуть над ним жодної влади.

«Влада, влада», — думав Бен і дивився на Беверлі. Зараз це було можна — вони з Біллом знову зустрілися поглядами, і дивилися одне на одного, немов зачаровані. Насправді, це відбувалося лише кілька секунд, та Бенові цей час здавався цілою вічністю.

«Все впирається у