Читати книгу - "Спомини"

Олександр Малиновський (1889–1957) у 1940–1944 pp. виконував обов’язки апостольського адміністратора Лемківщини. У 1944 р. був обраний членом УГВР. Через більшовицьку окупацію змушений був покинути Лемківщину. На еміграції працював у Апостольській візитатурі в Німеччині, був віце-ректором, а потім ректором Української католицької духовної семінарії, що діяла спочатку в Німеччині у м. Гіршберґ біля Мюнхена (1946–1948), а потім у Кулемборзі (Нідерланди, 1949–1951). З 1950 р. й до смерти — генеральний вікарій в Англії.

Греко-католицький священик Михайло Сімович (1869–1953) працював катехитом у середніх школах Чернівців. У 1930 р. (згідно з конкордатом Румунії з Ватиканом від 1927 р.) була створена Марамароська римо-католицька дієцезія в Бая-Маре, до якої ввійшли також і буковинські греко-католицькі парафії. Для українських греко-католиків Буковини і Марамарощини був створений Генеральний вікаріят у Чернівцях, який очолив о. Михайло Сімович. Він виконував обов’язки вікарія до 1943 p., а після окупації Буковини радянськими військами у 1944 р. виїхав з Чернівців до Блажу — центру греко-католиків Румунії. У 1946 р. передав керівництво вікаріятом о. Андрію Медведському. Подальша доля невідома.

Теодор Ромжа (1911–1947) — греко-католицький єпископ Мукачівської єпархії, родом із с. Великий Бичків, з багатодітної сім’ї службовця. Закінчив гімназію в Хусті, навчався в Римі в Німецько-угорській колегії (Germanucum-Hungaricum) та в Папській російській колегії (Russicum), у 1937 р. був рукоположений на священика, у 1937 р. завершив філософські та богословські студії (ліценціят) у Папському Григоріянському університеті й повернувся на Закарпаття, де з 1938 р. почав працювати адміністратором сіл Березово і Нижній Бистрий на Хустчині. На кілька місяців був мобілізований на службу в чеській армії, після чого знову повернувся до душпастирської праці. У 1939–1944 pp. був професором філософії та духівником у духовній семінарії в Ужгороді. 8 вересня 1944 р. папа Пій XII номінував його єпископом-помічником Мукачівської єпархії, але фактично він мав повноваження ординарія, бо попередній єпископ О. Стойка помер ще в травні 1943. Після офіційного приєднання Закарпаття до Української РСР (29 червня 1945) становище греко-католицької Мукачівської єпархії суттєво ускладнилося, бо радянська влада почала підготовку до ліквідації УГКЦ. З лютого 1946 р. офіційно став правлячим архиєреєм Мукачівської єпархії. В умовах посилення тиску на ГКЦ з боку радянської влади рішуче виступав проти переходу на православ’я, проводив пастирські поїздки з метою укріпити вірних та священиків у вірі та протидіяти радянській пропаганді. Під час однієї з таких поїздок 27 жовтня 1947 р. на нього вчинено невдалий замах, зорганізований НКВС (підстроєна аварія). Єпископ потрапив у Мукачівську лікарню, де був отруєний агентом НКВС і помер 1 листопада 1947 р. Санкцію на вбивство єпископа Ромжі дав особисто Сталін на запит першого секретаря ЦК КПУ Микити Хрущова й тодішнього міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка. Під час пастирського візиту в Україну в червні 2001 р. папа Іван Павло II проголосив єп. Ромжу блаженним. Про нього див.: Ласло Пушкаш. Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа. Львів 2001.

Олександр Хіра (1897–1983) був призначений генеральним вікарієм Мукачівської єпархії у 1944 р. та висвячений єпископом Теодором Ромжею 19 грудня 1945 р. У 1949 р. заарештований і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Тайшета, Кемерова та Томська. Звільнений 1956 p., повернувся в Україну і підпільно душпастирював, за що знову був заарештований у 1957 р. і засуджений на п’ять років примусових робіт без права повернення в Україну. Покарання відбував на копальнях у Караганді. Після відбуття строку залишився в Казахстані, працював на шахті й підпільно душпастирював. У 1977 р. в Караганді вдалося зареєструвати римо-католицьку громаду і владика Хіра став вікарієм її пароха о. Йосифа Буковинського, який навіть не знав, що має сотрудником єпископа. Щойно під час посвячення собору св. Йосифа у 1980 р. владика Хіра виявив свою єпископську гідність. Під час своїх короткочасних поїздок в Україну висвячував священиків для Мукачівської єпархії, а також хіротонізував трьох підпільних єпископів: Йосафата Федорика (1964), Івана Семедія (1978) та Йосифа Головача (1983). Помер 26 травня 1983 р. в Караганді. Оскільки, перебуваючи в Караганді, він не міг керувати Мукачівською єпархією, то нею адміністрували послідовно капітульний вікарій о. Микола Мурані (1947–1978), єп. Іван Семедій (з 1979) та єп. Йосиф Головач (з 1983).

Микола Мурані (1911–1979) насправді навчався не в Римі, а в Стразбурзі (Франція) у 1928–1931 pp. Рукоположений у 1933 p., працював у єпископській канцелярії в Мукачеві. Після вбивства єпископа Теодора Ромжі був 6 листопада 1947 р. обраний на посаду капітульного вікарія. Після невдалих спроб радянських спецслужб примусити його до переходу на православ’я о. Мурані був заарештований 24 червня 1949 р. і 6 вересня 1950 р. засуджений Особливою нарадою при МДБ СРСР на 10 років таборів. Покарання відбував у таборах Карагандинської обл.: Новий Майкодук, Контувка, Тихоновка, Дубовка. Звільнений у 1956 p., повернувся на Закарпаття, але скоро знову змушений був виїхати за межі УРСР. У 1957 р. разом з Олександром Хірою повернувся в Караганду і включився у душпастирську працю. Через півроку з огляду на стан здоров’я отримав від Прокуратури УРСР дозвіл повернутися додому. Повернувшись в Ужгород, керував підпільною Мукачівською єпархією до своєї смерти. Помер в Ужгороді 12 січня 1979 р.

Павло Гойдич (1888–1960), призначений у 1926 р. апостольським адміністратором, а в 1943 р. єпископом Пряшівської єпархії. У 1950 p., після ліквідації Греко-Католицької Церкви у Чехословаччині, був заарештований. На показовому процесі в січні 1951 р. засуджений на дожиттєве ув’язнення разом з римо-католицькими єпископами Яном Войташаком та Міхалом Бузалкою. Покарання відбував у Вальдицях, Леопольдові, Ілаві. У липні 1960 р. підпав під амністію політичних в’язнів, однак з тюрми йому не судилося вийти. Помер 19 липня 1960 р. у Леопольдівській тюрмі і був похований на тюремному цвинтарі. 29 жовтня 1969 р. відбулася його ексгумація та перепоховання в Пряшівському катедральному соборі. 4 листопада 2001 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про владику Гойдича див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові, т. 2: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича. Львів 1995; Р. Šturak. Otec biskup Pavol Gojdyč, OSBM. Prešov 1997.