Читати книгу - "Право на кохання, Софія Вітерець"

Прокидатися в обіймах коханого... Ну що за насолода... Але коли я незчулася як заснула прямісінько на романтичній вечері з Дартеном, то й гадки не мала, що магічна загорожа з поганеньким характерцем насправді абсолютно не слухала мого веларійця. Ба більше - жодна його маніпуляція на неї й не повинна була б подіяти. А ось чийсь хитромудрий план спрацював. Дартен повірив у власні сили й замість прекрасного романтичного вечора ми раптом позасинали й зловісна загорожа окутала нас своїми путами. Не такими вже й слабкими, скажу я вам, але коли я злилася або була не виспана - не було нічого, що не обхитрила б або проти чого не знайшла б лазівочку.

- З тобою все добре? - промовив Дартен, коли я вже не просто прокинулася, а визволила нас.

Навіть не уявляю як, але веларієць постійно примудрявся просто взяти й заснути там, де здавалося б це зробити практично неможливо. Навіть ще коли ми були геть маленькими, йому було завиграшки продертися на горище й заночувати там навіть у найпрохолодніші сезони. І це я ще мовчу про те, як він якось заснув прямісінько посеред лісу. Дартен, а точніше тоді ще Кормеліон, прокинувся тільки тоді, коли я його вже знайшла. Отже, виходить, історія повторюється. Мені знову доводиться його визволяти. Чекайте, який у нас там рахунок? Невже нічия?

- Анабель, глянь, - Дартен різко підскочив на ноги та підстрибом побіг до будинку. 

Хвилі темної магії немов пульсували, розвиваючись довкола нас. Кожна дещиця ніби впивалася в мою шкіру, вдаряючи тисячами маленьких піщинок чарів. А це означало лише одне - першоджерелом є вкрай могутня магічна істота. І...вона знаходилася в нашому домі. Ну або покинула його зовсім нещодавно.

Двері ще колись такого красивого будиночка були аж випалені заклинанням. Здавалося, його виконавці взагалі не панькалися стосовно того, який вигляд матиме все це. А отже, вони немов хотіли, щоб на це звернули увагу. Немовби показували власну значущість та силу... Але особисто я б оцінила більше мистецтво вдертися до чужого дому так, щоб цього взагалі ніколи не помітили. Ось це дійсно було б надзвичайно.

- Думаєш, вони могли щось взяти? - промовила я, поглядуючи на перекриті шкафчики й тумбочки. - Пограбування?

- Якби ж... Я б це твоє кольє прихопив би першим же ділом. А вони його так кинули, що пошкодили найцінніші камені. Тут щось не те, - Дартен знову почав замислено походжати квартирою, принаймні тудою, де не було наших речей.

- Хустинка... - раптом мене осяяло й я кинулася до дрібнесенької шкатулочки для перстеника, якого потіснила, думаючи, що в таку крихітку ніхто й не зазирне.

Дартен щось сказав, але я не чула, вже розгрібаючи все довкола у пошуках коробочки. Не засмучувало ні те, що хтось вдерся до будинку, ні те, що більшість моїх речей вже практично непридатні для таких нагод як бали. В голові панувала одна лиш думка - аби вони не забрали зачакловану хустинку. Або навіть нехай забираються, але лиш після того, як я розкрию її магічний потенціал.

- Її немає, - розпачливо завертіла коробочкою, все ще з надією обмацуючи її дно.

- Ну звісно, що немає. Я ж її переклав ще першого дня, коли ми знайшли цю річ.

- Де вона? - одразу підхопилася я та з надією поглянула на руки Дартена в яких не було тканинки.

- Та почекай ти. Намагаюся заклинання згадати...

- Сам зачаклував і не пам'ятаєш?

- Уявляєш, і таке буває, - розвів руками Дартен, розмахуючи перед собою в повітрі руками.

Я лише нахмурилася й стежила за веларійцем. Вправними рухами він натискав в повітрі невидимі клавіші, малював чудернацькі схеми та лінії. Я не розуміла взагалі нічого. Ба більше - ніколи навіть не чула про подібні чари. Але він ні. На його обличчі читалася впевненість і легка розгубленість, адже Дартен геть не очікував, що забуде шифрування, яке сам і вигадав.

- Ще довго? - нетерпляче промовила я, але не отримала відповіді.

Дартен вже ніби переходив в інший час і в інше місце. Ментально він дійсно був десь далеко-далеко і я не збиралася ставати йому на заваді.