Читати книгу - "Ангедонія, АнєчкаLB"

- Ти сказав Себастьяну Флоресу, що він - стандартний набір органів?

- А де я помилився?

- Куди ми їдемо?

- Подалі від цього кретина. В тебе є конкретні побажання?

- Я хочу в будинок, де жив Випадок.

- Ти добре подумала?

- Я просто подумала.

На вулицях усе ще багатолюдно після концерту. Пола у вікно розглядала це скупчення. Ліам зупинився на світлофорі. І випадково помітив зміну виразу обличчя своєї супутниці. З байдужо-відсутнього до натхненно-захопленого. Поруч на тротуарі стояв молодий чоловік, а в руках він тримав величезну зв'язку літаючих куль. Пола - дитина? Якщо справа стосується повітряних кульок, то так.

- Хочеш ось цю біло-рожеву хмару? - недовірливо уточнив Ліам.

- Схоже на те.

Продавець підніс їх прямо до машини і віддав дівчині. Саломон дав йому банкноту і на зелене світло зірвався з місця. А Пола щосили намагалася втримати їх у руці, опираючись руху.

Будинок зустрів їх у тому ж вигляді, в якому вони його залишили минулого разу. І навіть ковдра на ліжку не була розстелена, а зім'ята лежала на підлозі. Навряд чи вона їм знадобиться. Сьогодні не було й натяку на грозу або холод. Сьогодні тепло. І на вулиці, і в спілкуванні. У вікна світить сонце. До ґанку прив'язані повітряні кулі. У кімнаті затишно й усамітнено. Вони удвох, і Ліам більше не намагається колоти її словами-голками. Щось іще потрібно?

- Я так зрозумів, що парі програю? - Ліам розслаблено розсівся в кріслі-гойдалці.

- А ти хочеш?

- А ти?

- Я хочу, щоб ти більше не діставав свій лук і стріли, якими майже все літо так старанно мене пронизував. Постріл до пострілу. Проступок до проступку. Помилка до помилки, - Пола залізла на ліжко. - Взагалі, твій підхід до своєї особливості дуже дивний. Як і твоя поведінка. Як і весь ти.

- Я не один раз попереджав тебе про це. Але ти занадто наполеглива. До мазохізму.

- А ти ніколи нікого не кохав?

- Я про це не думав. Я завжди був зосереджений на тому, що стосунків у мене не буде і бути не може.

- Ти сам засадив себе в клітку.

- Можливо. Особливість незмінна. До чого старання?

- Будь-які стосунки не існують самі по собі. Це як транспорт, яким потрібно керувати, заливати паливо, лагодити. Це постійна робота. Інакше він або не буде їхати, або розіб'ється на найближчому повороті. Тобі потрібно було просто трохи більше старатися і менше зациклюватися.

- Давай змінимо тему.

- А давай взагалі не розмовляти! - Пола знесилена впала на подушки.

- Що ти від мене хочеш?

- Спроб. Ти обіцяв намагатися і пробувати.

Ліам різко встав із крісла і підійшов до ліжка. Він дивиться на дівчину і сідає поруч. Досліджуючи, проводить кінчиками пальців по її руках і обличчю. Які в нього дотики? Дуже-дуже легкі. Він боїться зробити неприємно, тому ледве торкається. Але обличчя його при цьому стає більш похмурим. Очі - більш сумними.

- Давай я спробую, - Пола піднялася на ліжку, поклала свої руки на його плечі й поцілувала.

Ліам не заплющує очей. Він не відчуває, але хоче бачити, що при цьому відчуває вона. Їй приємно. І це видно. Він відповідає на поцілунок. А їй більше нічого й не треба. У свої поцілунки вона вкладає всю любов, на яку здатна її поки ще палаюча юність.

Але це не працює. І від цього йому ще прикріше. Йому шкода її. Вона кохає. Вона хоче. Вона намагається.

- Пола...

- Що?

- Давай назад. До "просто однокурсників".

- "Однокурсники" - це занадто холодно. А ти ж пам'ятаєш, що буває, коли мені холодно?

- Не треба про це.

- Чому?

- Я не здатний на те, що ти від мене чекаєш. Це гірше, ніж я думав. Я починаю себе ненавидіти. Нехай на моєму місці буде хтось інший.

- Ліаме...

- Так, ти така, як я і хотів. Так, ти мені подобаєшся. Я зізнався, хоч і обіцяв, що ніколи не скажу тобі про це. Тільки я не такий.

- Але...

- Я не хочу більше пробувати. Чуєш?

Безсилля. Образа. І чашка, що стояла біля ліжка ще з минулого візиту, полетіла в стіну.

- Ти й так умієш? - це було несподівано навіть для Саломона.

- Так. А ще ти навчив мене швидко бігати.

Пола встала з ліжка і вибігла на вулицю. Поки вона взувалася, на ґанку з'явився Ліам.

- Не тримай на мене образи. Тримай краще повітряні кульки.

Вона думала, що літо буде нескінченним, а воно закінчилося. Думала, що любов - океан, а виявилося - болото. Думала... А взагалі, напевно, мало думала.

Дівчина різко смикнула за стрічки. Вузол розв'язався - і кулі почали розлітатися. Піднімаючись усе вище, біло-рожева дитяча безтурботність розсіювалася в атмосфері. Більше ніколи не буде так. Опік отримано. Досвід набуто. "Дорослішають і твердішають від нестачі тепла". Тепер усе по-дорослому. Юність плюс розчарування дорівнює доросле життя. Буденна формула. Пола втекла і навіть не подивилася на ті кульки. Вона їх намагатиметься забути, як і це неприємне літо. А ще залишить собі кілька відмітин від пострілів на згадку про цю перестрілку, але це, мабуть, і все, що їй треба.