Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Віланду тішило, як швидко вони з Коріелем порозумілися: в хвилину розпачу вона склала план подальших дій, а брат робив усе для його виконання. Однак її непокоїло, чи залишиться за нею й надалі право приймати рішення. Це лякало, хотілося розділити відповідальність за майбутнє — таке невизначене, непередбачуване. Як степ: куди не повернеш, там і стежка.
З такими думками йшла до табору, відчуваючи під ногами пружність стебел і коріння пожовклих трав. Звіддалік спостерігала за мирною розмовою брата з Диводаном та раптом помітила, які вони схожі — немов близнюки, білий і чорний.
— Це не просто скупчення птахів біля води, — розважливо пояснював Диводан, — вони одночасно злітають, кружляють, відтак усі до одного сідають. Таке враження, наче їх хтось пасе. Мов отару.
— Раніше ти й не чув про таке? — мова орачів звучала в устах Коріеля так само природно, як і в Диводанових.
— Здивовані всі, не лише я.
Хлопці помітили Віланду й обидва разом повернули голови в її бік. Наче відбиття у дзеркалі, тільки в одного — чорне волосся й темні очі, у другого — волосся майже біле, а очі — прозоро-безбарвні.
— Перелітні птахи перетнули межу, — сповістив Коріель авіларською. — Пророчі легенди збуваються до найменших дрібниць.
Почувши незрозумілу мову, Диводан без жодного зайвого жесту відійшов убік.
Дівчина незадоволено спитала брата:
— Ти навмисно зробив його схожим на себе?
Коріель відповів байдуже:
— Це зробила Огнеслава.
— А спланував усе ти.
Він замислився на кілька хвилин, потому мовив:
— Раніше цей хлопець був занадто схожий на Огнеславу. Мені це не подобалось.
— Тепер подобається?
— Так. А тебе дратує його розважливість?
— Ні. Мені бракує його життєрадісності та життєлюбства. Особливо тепер.
— Зморилась?
Віланда лише усміхнулась, а Коріель ніби між іншим додав:
— Робити курган ще вищим немає сенсу. Всі й так дивуються. А найбільше з того, що поховано їх за степовим звичаєм.
— Ми тут у степу, — відрубала вона й одразу полагоднішала: — Ти мене також іноді дивуєш.
— Чим?
— Невже спалив би Огнеславу?
— Не знаю. Якраз вирішував, що з нею робити, коли Вельф налетів.
— Вона розповідала, як гралася з тобою маленьким. Коли ще мама була живою…
— Я пам’ятаю. Тоді з нею було весело.
Віланда помовчала.
— А Вельф, — знову почала розпитування. — Ти навіть не намагався його зупинити?
— Навіщо? Він був щасливий. Уперше в житті бачив його таким.
— Може, просто злякався, що він виявиться сильнішим за тебе? — Віланда розпелехатила своє розпущене волосся, їй не подобалося, що Коріель стоїть непорушно, наче бовван якийсь.
— На той час? Ні за що! Вельф не мав права чаклувати, бо збирався до Тровіка.
— Чому не мав права?
— Тровік наклав заборону на тих, хто йтиме до нього.
— Ти хочеш сказати, що Тровік — ворог магів? Не вірю! Він допомагав нам. Хоча сам ніколи не з’являвся на очі…
— Тобі краще знати. Але звіддавна достеменно відомо, що він — ворог нічних духів.
— Ти їх також не любиш? Чи боїшся?
— Не бояться їх лише дурні й невігласи. Таких у степу вистачає.
Вона уважно оглянула свій шкіряний одяг.
— Гаразд. Щодо кургану — твоя правда, він уже досить високий. А що робити далі?
— Виконувати останнє пророцтво.
— Хіба вони не всі справдились?
— Добре ж тебе навчила Огнася!
— Кажи прямо.
— Хтось із нас має заснувати нову династію правителів цього краю.
— Гайнелія вважають найсильнішим ватажком. Його дядько колись проголосив себе царем, тому сміливо можна говорити про створення династії. Отже, сильна влада є, принаймні у степовиків.
— Ці варвари уявлення не мають, що таке сильна влада. Вважають: якщо він обвішався золотом і скаче попереду війська, то вже й цар.
— Хіба ж ні?
— Міцна влада передається у спадок. І тільки так. Піддані й думки не повинні припускати, що її може захопити хтось інший. А степовики призвичаїлись до нескінченних заколотів проти своїх ватажків. Нові правителі мусять бути не такими, — подивився в бік свіжонасипаного кургану. — Тепер прокляття знято, і нам обом можна одружуватись будь з ким. То треба поквапитись заснувати по-справжньому могутню династію.
— То засновуй.
— Хто з нас прагнув виконувати ті пророцтва?
Віланда розсміялась:
— Уже ж не я!
Одначе Коріель продовжував незворушно:
— Всі значні зміни в Авіларі найчастіше розпочинали саме жінки.
— А чоловікам це подобалось?
— Не думаю. Але жінки-чародійки зазвичай хитріші й підліші за чоловіків. Жінки швидше підпадали під владу темних сил.
— Отже, краще тримати їх подалі від влади, як це роблять степовики та орачі?
— Навпаки, надати можливість верховодити. Але утримувати від надмірностей.
Віланда довго мовчки дивилась на брата, потім подала служникові знак, і їй привели коня. Нарешті відповіла, вже сидячи верхи:
— Гаразд. Диводан — не найгірший варіант для здійснення пророцтва. Воїн і співець. Здається, вже закохався в мене, але боїться зізнатися в цьому навіть собі. Натякни йому, як поводитися за таких обставин.
Коріель кивнув. Його незворушна серйозність цього разу сподобалась сестрі, тому вона вже не поспішала їхати.
— З кочовиками воювати важко, — обвела поглядом розімлілий від спеки степ: ні хмаринки над головою, ні тінистого дерева. — Ці племена легко знімаються з місця й кидаються навтьоки від тих, хто дужчий. Дрібні сутички можуть тривати без кінця.
— Скористаймося допомогою бога Вогню. Вони до смерті бояться його прапорів, а ми підемо пропаленим слідом, — молодий чаклун злостиво усміхнувся. — Важче відновити замки. Вони повинні бути ще величнішими, ще прекраснішими, ніж раніше.
— Красиво ти вмієш говорити! — розсердилася Віланда.
— Я і працюю красиво, — Коріель пішов до наметів, не звертаючи уваги на невдоволення сестри. Коли озирнувся, вона була вже далеко.
Він витяг з кишені свиток пергаменту. Повагався лише мить — скручена сторінка, вкрита таємничими рунами, спалахнула і швидко згоріла на його долоні, обтягненій рукавичкою, шкіра якої залишилась цілою й блискучою. Вітер несміливо заворушив сіру луску попелу та здмухнув порошинку за порошинкою з простягненої назустріч йому нерухомої руки.
29
…Сплетені вигадливою сіточкою разки…
…Діамантівна материних стегнах ледь помітно рухаються, іскряться. Він простягає до них руки — і тверді холодні грані колють долоньки. Не боляче, приємно…
…Суцільним струмочком ллється вода — як маленька пластиночка живого скла, міниться на сонці, тремтить. «Скляна струмина». Улюблений фонтан…
…Зморщена, мов грушка з компоту, бабуся розтирає свої розпухлі від артриту пальці та плаче:
— Як же мені
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо полюбиш прокляття», після закриття браузера.