Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– До побачення, і дуже дякую, що погодилися зі мною поговорити.

– Було приємно поспілкуватися. На все добре, міс Літтон-Ґор. Сподіваюся, стаття матиме успіх. Я чекатиму на неї.

«А даремно, дівчинко», – подумала Еґґ, замовляючи рахунок.

Потім, підвівши риску під тим, що мало бути тезами для статті, вона записала в блокнотику:

Синтія Дейкез. Імовірно має фінансові проблеми. Характер, за відгуками, «скажений». Пліткують, що вона мала роман із молодиком (багатим), але Бартолом’ю Стрендж відправив того у вояж. На згадку про Ґіллінґ і про те, що Беббінґтон міг її знати, ніяк не відреагувала.

«Не надто багато, – подумала Еґґ. – Можливо, тут є мотив для вбивства сера Бартолом’ю, але не достатньо вагомий. Мабуть, мсьє Пуаро зможе зробити певні висновки з цієї інформації. А я не можу».

Розділ сьомий

Капітан Дейкез

Проте Еґґ мала ще один номер у сьогоднішній програмі. Після обіду вона поїхала до Сент-Джонз-гаусу, де жили Дейкези. То був новий будинок із надзвичайно дорогими квартирами. На вікнах висіли розкішні горщики з квітами, а біля дверей стояли портьє у таких шикарних формах, що їм могли б позаздрити іноземні генерали.

Еґґ не заходила всередину. Вона гуляла сюди-туди на протилежному боці вулиці. Дівчина порахувала, що за годину находила, певно, декілька кілометрів. Було пів на шосту.

Потім до будинку під’їхало таксі, і з нього вийшов капітан Дейкез. Еґґ дала йому три хвилини, а потім перейшла дорогу й зайшла всередину.

Вона натиснула дзвінок квартири номер 3. Дейкез сам відчинив двері. Він саме знімав пальто.

– О, – сказала дівчина, – вітаю. Ви ж мене па м’ятаєте? Ми зустрічалися в Корнуоллі, а потім у Йоркширі.

– Звісно, звісно. І обидва рази також було запрошено смерть. Заходьте, міс Літтон-Ґор.

– Я хотіла побачитися з вашою дружиною. Вона вдома?

– Вона ще на Брутон-стріт, в ательє.

– Так, я сьогодні забігала туди до неї, але думала, що, можливо, вона вже повернулася. І я думала, вона не заперечуватиме, якщо я зайду, тільки от я б не хотіла заважати…

Еґґ благально замовкла.

Фредді Дейкез подумав: «Гарне дівча. Збіса гарне взагалі-то».

Вголос він сказав:

– Синтія буде після шостої, не раніше. Я щойно з Ньюбері. День був кепський, тож я рано поїхав. Як щодо коктейлю в «Севентіту»?

Дівчина прийняла запрошення, хоча підозрювала, що Дейкез уже достатньо випив. Сидячи в напівтемному підвалі клубу «Севентіту» й попиваючи мартіні, Еґґ промовила:

– Тут весело. Я ніколи раніше тут не була.

Фредді Дейкез поблажливо всміхнувся. Йому подобалися молоді вродливі дівчата. Можливо, не так, як деякі інші речі, але досить сильно.

– Не вечір, а розчарування, – зізнався він. – Я маю на увазі там, у Йоркширі. Є певна іронія в тому, що отруїли лікаря, а не навпаки. Зазвичай це лікарі труять людей.

Він голосно розреготався над власним жартом і замовив іще порцію рожевого джину.

– Як кмітливо, – сказала Еґґ. – Я ніколи не дивилася на це з такого боку.

– Звісно, це лише жарт, – мовив Фредді Дейкез.

– Хіба це не дивно? – запитала Еґґ. – Щораз, як ми зустрічаємося, хтось помирає.

– Трохи дивно, – визнав капітан Дейкез. – Ви про старого священика в будинку того актора, як там його?

– Так. Дуже химерно, що він так раптово помер.

– Збіса химерно, – сказав Дейкез. – Якось моторошно, коли поряд з тобою починають помирати люди. Знаєте, я думаю: «я наступний», і від цього мені кров у жилах холоне.

– А ви ж знали містера Беббінґтона раніше, ще в Ґіллінґу?

– Не чув про таке місце. Ні, я цього старого раніше не бачив. Дивно, що він помер так само, як Стрендж. Наводить на думки. Але не могли ж і його вбити?

– Ну, а ви сам як думаєте?

Дейкез похитав головою.

– Та не може такого бути, – впевнено заперечив той. – Ну хто вбиває священиків? Інша річ – лікарі.

– Так, – погодилася Еґґ. – Лікарі – зовсім, мабуть, інша історія.

– Точно вам кажу. Ну самі подумайте. Лікарі постійно пхають скрізь свого носа. – Язик у нього вже трохи заплітався. Він нахилився до Еґґ. – Ніколи не залишать тебе в спокої. Розумієте, про що я?

– Ні, – сказала вона.

– Вони бавляться життями людей. Забагато собі дозволяють. Так не має бути.

– Я не зовсім розумію, про що ви.

– Дівчинко моя, та я ж пояснюю вам. Вони можуть змусити людину замовкнути, відправити її до справжнього пекла – ось я про що. Господи, які вони жорстокі. Стуліть йому пельку й не давайте йому те, що йому треба. Хай там як він благає, не давайте. І їм вас не шкода, навіть якщо для вас це тортури. Отакі вони, лікарі. Я так кажу, бо я це знаю.

Його обличчя перекосилося від болю. Маленькі, як крапочки, зіниці дивилися крізь неї.

– Це пекло, кажу вам, пекло! І вони називають це лікуванням! Вдають, що чинять правильно. Свині!

– А сер Бартолом’ю Стрендж… – обережно почала Еґґ. Дейкез закінчив за неї.

– Сер Бартолом’ю Стрендж. Сер Бартолом’ю Шахрай. Цікаво знати, що там відбувається в цьому його санаторії. Нервові розлади. Так вони кажуть. Потрапиш туди і вже не виберешся. І ще кажуть, що ти з власної волі прийшов. З власної волі! Просто тому, що вони забрали тебе, коли ти бачив жахіття.

Тепер його трусило. Кутики рота опустилися.

– Я сам не свій, – вибачливо сказав він. – Сам не свій. – Він покликав офіціанта і вмовляв Еґґ випити ще, а коли вона відмовилася, взяв випивки собі.

– Так краще, – промовив він, вихиливши склянку. – Заспокоює нерви. Кепсько, коли вони розхитуються. Не можна сердити Синтію. Вона сказала мені не патякати. – Чоловік кивнув раз чи двічі. – Не кажіть нічого поліції, – додав він. – Бо ще можуть подумати, що це я кокнув Стренджа. Еге ж. Ви розумієте, що хтось убив його, чи не так? Один з нас убив його. Яка цікава думка. Але котрий з нас? У цьому питання.

– Можливо, ви знаєте на нього відповідь? – запитала Еґґ.

– Чому ви так кажете? Звідки мені знати? – Він глянув на неї сердито й підозріло. – Нічого я про це не знаю, кажу ж вам. Я не хотів проходити це його «лікування». Хай там що каже Синтія – я не збирався в нього лікуватися. Він щось задумав, вони обоє щось задумали. Але мене не проведеш.

Фредді Дейкез підвівся.

– Я шильна людина, міш Літтон-Ґор.

– Я в цьому не сумніваюся, – відказала Еґґ. – Скажіть, а ви знаєте щось про місіс де Рашбріджер, яка лікується в санаторії?

– Рашбріджер… Рашбріджер… старий