Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– І дуже старий, я так розумію, – мовила місіс Дейкез.

– Здається, ви і раніше з ним зустрічалися?

– З цією доісторичною реліквією? Хіба? Не пригадаю.

– Він ніби щось таке казав, – відповіла Еґґ. – Не в Корнуоллі. Здається, в Ґіллінґу.

– Невже? – Погляд у місіс Дейкез був туманний. – Ні, Марсель, мені потрібен колір «петі скандаль», модель «Дженні», а потім блакитна «Пату».

– Як дивно, – сказала Еґґ, – що сера Бартолом’ю отруїли.

– Люба моя, так приголомшливо, що й словами не опишеш! Це принесло мені велику користь. Безліч ну просто страхітливих дам позамовляли у мене сукні тільки з цієї причини. Модель «Пату» бездоганно вам пасуватиме. Подивіться на оці безглузді й недоладні брижі – вони роблять сукню надзвичайно милою. Молодіжно, але не нав’язливо. Так, смерть сера Бартолом’ю принесла мені велику удачу. Адже є невелика ймовірність того, що його вбила я. А я візьми й зіграй на цьому. На мене приходили повитріщатися товстухи. Як приголомшливо. А потім, розумієте…

Але її обірвала поява монументальної американки, очевидно, цінної клієнтки.

Поки американка позбувалася тягаря своїх численних вимог, які мали вилитися їй у кругленьку суму, Еґґ непомітно втекла, сказавши молодій леді, яка прийшла на зміну місіс Дейкез, що має все обміркувати, перш ніж вирішить остаточно.

Вийшовши на Брутон-стріт, Еґґ глянула на годинник. За двадцять хвилин перша. Невдовзі вона перейде до другого етапу свого плану.

Вона дійшла до Берклі-сквер, а потім повільно повернулася. О першій вона підійшла до вітрини з китайськими objets d’art[21] і притулилася до неї обличчям.

Міс Доріс Сімз швидко вийшла на Брутон-стріт і попрямувала до Берклі-сквер. Не встигла вона вийти на площу, як почула голос з-за плеча:

– Пробачте, – мовила Еґґ, – можна хвилиночку з вами поговорити?

Дівчина здивовано озирнулася.

– Ви ж манекенниця з «Амброзін»? Я звернула на вас увагу сьогодні вранці. Сподіваюся, ви не образитеся, якщо я дозволю собі сказати, що у вас найбездоганніша фігура з усіх, що я бачила.

Доріс Сімз не образилася. Лише трішки зніяковіла.

– Певна, ви лестите мені, мадам, – відповіла вона.

– І ви здалися мені дуже доброю, – сказала Еґґ. – Тому я хочу попросити вас про послугу. Дозвольте запросити вас на обід у «Берклі» чи «Ріц» і все вам розповісти.

Хвильку повагавшись, Доріс погодилася. Їй було цікаво, а ще вона любила смачну їжу.

Влаштувавшись за столиком і замовивши обід, Еґґ заходилася пояснювати.

– Сподіваюся, ви нікому про це не розкажете, – мовила вона. – Розумієте, на роботі мені дали завдання – написати про жінок різних професій. Я б хотіла, щоб ви розповіли мені про вашу роботу в ательє.

Доріс, здається, була розчарована, але досить дружньо відповідала на запитання, відверто розповідаючи про розклад, ціни, переваги й недоліки своєї професії. Еґґ конспектувала її відповіді в маленький записник.

– Це так мило з вашого боку, – сказала вона. – Я на цьому зовсім не розуміюся. Для мене все це нове. Розумієте, мені страшенно бракує грошей, а цей журналістський підробіток дуже мені допоможе.

Дівчина впевнено вела далі:

– Було нахабно з мого боку отак з’явитися в «Амброзін» і вдавати, ніби я збираюся купити купу одягу. Взагалі-то мені лишилося всього декілька фунтів на витрати, і я маю протягнути на них до Різдва. Гадаю, місіс Дейкез страшенно розлютилася б, якби дізналася.

Доріс захихотіла.

– Думаю, так.

– Але я добре зіграла свою роль? – запитала Еґґ. – Я була схожа на людину, в якої є гроші?

– Ви пречудово зіграли, міс Літтон-Ґор. Мадам вважає, що ви багато чого в нас купите.

– Боюся, доведеться її розчарувати, – зізналася Еґґ.

Доріс знову захихотіла. Їй подобався і обід, і Еґґ. «Можливо, вона і з вищого світу, – подумала Доріс, – але вона нічого з себе не вдає. Вона така, яка є».

Завоювавши симпатію Доріс, Еґґ легко перевела розмову на її роботодавицю.

– Мені постійно здається, – сказала дівчина, – що місіс Дейкез часто показує кігтики, чи не так?

– Вона нікому з нас не подобається, міс Літтон-Ґор, це факт. Але вона, безумовно, розумна, знає, як вести бізнес, на відміну від тих леді з вищого світу, які відкривають ательє і лишаються ні з чим, бо в них обшиваються їхні друзі й не платять. Вона просто залізна леді, хоча, скажу вам, справедлива і в неї хороший смак, вона знає, що до чого, і вміє вмовляти людей купувати саме те, що їм личить.

– Мабуть, вона купу грошей заробляє?

В погляді Доріс зблиснуло щось дивне.

– Не мені плітки розводити…

– Звісно ні, – сказала Еґґ, – продовжуйте.

– Але якщо хочете знати, фірмі недалеко до банкрутства. До мадам приходив якийсь джентльмен, єврей, і щось там таке було – коротше кажучи, я думаю, що вона позичила в нього грошей, сподіваючись, що торгівля пожвавиться, але тепер вона ще глибше в боргах. Чесно, міс Літтон-Ґор, часом вона має просто жахливий вигляд. Розпачливий. Я і не уявляю, яка вона без свого гриму. Думаю, вона не спить ночами.

– А що її чоловік?

– Дивний фрукт. Я б сказала, нещасливий квиток. Але ми рідко його бачимо. Інші дівчата зі мною не згодні, але я думаю, вона досі до нього прив’язана. Звісно, про них кажуть багато гидких речей…

– Наприклад? – запитала Еґґ.

– Ну, я не хочу такого повторювати. Сама я ніколи в це не вірила.

– Ну звісно ні. То що ви говорили?..

– Ну, дівчата подейкували, що був якийсь молодий хлопець. Дуже багатий і до того ж безхарактерний. Не пришелепуватий, якщо ви розумієте, про що я, а просто ні риба ні м’ясо. Мадам обробляла його як могла. Він міг би все виправити – уже був на все готовий, – аж раптом його відправили в морський вояж.

– Хто відправив? Лікар?

– Так, якийсь з Гарлі-стріт. Здається, той самий, якого вбили в Йоркширі. Отруїли начебто.

– Сер Бартолом’ю Стрендж?

– Так, він. Мадам була тоді в нього на прийомі. Ми потім із дівчатами жартували, мовляв, це вона прикінчила його, щоб помститися. Ну ми, звичайно, просто жартували…

– Ясна річ, – сказала Еґґ. – Дівчачі жарти. Я розумію. Знаєте, а мені теж здається, що місіс Дейкез схожа на вбивцю – така жорстка, без докорів сумління.

– Так, з нею складно, і в неї такий скажений характер. Коли вона зривається, ми всі ховаємося по кутках. Кажуть, чоловік її боїться – воно й не дивно.

– А ви ніколи не чули, щоб вона називала прізвище Беббінґтон чи говорила щось про Ґіллінґ? Це в Кенті.

– Та ні, не пригадую такого.

Доріс глянула на годинник і зойкнула.

– Господи, люба, я мушу йти,