Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

― Вона має бути десь тут. Я її чую! – підіймається на задні лапи, спершись передніми на мою ногу. Його ніс смішно підстрибує, а вуха стоять сторчма.

– Але ж тут нікого немає! – здивовано вигукую і теж починаю насторожено озиратися. 

Несподіване усвідомлення, що відьма дуже близько змушує тоненькі чутливі волоски на шкірі піднятися дибки. Та, що ледве не вбила мене, занапастила і замучила десятки юних відьом, поряд. І я її зовсім не бачу, не відчуваю. А ось вона мене цілком...

За комір ніби виливають баняк крижаної води. Не можу стриматися, починаю неспокійно крутитися на місці, намагаючись у густому тумані видивитись Параскеву. Відчуття тисячі крижаних колючих поглядів пронизує кожну клітину тіла гострими тонкими голочками.

― Інго, поспішай! – волає Мілош. Його голос знімає ману, і я потроху заспокоююсь. Притискаю долоню до грудей, з подивом відчуваючи, як голосно і часто під нею б’ється від переляку серце.

― Нам сюди, ― ковтаю сухим горлом і вказую на ледве помітний прохід між двох гіллястих понівечених дерев, що зчепилися настільки щільно гілками, що мені доводиться пригнутися, щоб прослизнути під ними.

Стежка невтомною змійкою біжить уперед, і я, не замислюючись, квапливо крокую нею. Мілош плететься ззаду, запевнивши мене, що прикриває тили нашої розвідувальної операції. 

Несподівано прохід розширюється, і я буквально вилітаю ще на одну галявину, посеред якої видніється невиразно знайоме озеро, над яким підіймається туман і розповзається по землі димною лавиною, приховуючи трави та кущі під своїми густими клубами.

Підходжу ближче і сідаю навпочіпки. Рука сама тягнеться до води, але зачерпнути рідину так і не виходить. Замість неї до самого дна водоймище заповнене цим самим туманом, а варто мені тільки до нього доторкнутися, пальці охоплює холодом, наче я занурила руку в рідкий азот. 

У голові вибухає феєрверк із картинок і невиразних образів, а там, на іншому боці ставка, я помічаю себе – невисоку світловолосу, блакитнооку, схожу, як близнючка на ту дівчину, яку я щодня бачу в дзеркалі. Але губи її викривляє усмішка, якої я жодного разу не помічала у себе ― єхидна, самовпевнена, їдка. Друга Інга, з викликом дивлячись на мене, так само присідає і занурює долоню в туман.

Голова миттєво йде обертом, я відчуваю, що починаю падати в загадкове озеро, доки другу руку не пронизує гострий біль. Він приводить до тями і змушує випростатися.

– Ти що робиш? - Шипить Мілош крізь зуби, продовжуючи тримати мій палець у себе в роті. – Мітку ставь… Живіше!

Ох, якби я знала як… 

– Ти знаєш… – ніби прочитавши мої думки, заявляє кіт і нарешті відстає від моїх погризених пальців. Гидливо пирхнувши, він починає облизуватися, намагаючись, мабуть, знищити у себе в роті смак моєї кінцівки. ― Довірся своїй силі, уяви її, мітку ...

Закриваю очі, намагаючись зрозуміти, що треба робити. Одна моя долоня ще в тумані, під другу підлазить котик. Я відчуваю його пухнасту вовну, м'яку та ніжну, як сніг. Теплий, пухнастий сніг… Перебираю пальцями шовковисті пасма, і ненароком починаю так само гладити туман в озері, все чіткіше і чіткіше розрізняючи під рукою таку саму звірячу шубку, тільки холодну, як лід, намистинки хребців, вухасту велику голову і мокрий ніс, який тут же тикається в середину моєї долоні.

Розплющую вії й розумію, що нагладжую не тільки домового, а й невелику пухнасту білу лисицю. Вона дивиться на мене світло-блакитними прозорими намистинами очей, схиливши голову на бік. 

Переводжу здивований погляд на Мілоша.

– Ну… Чого чекаєш? ― моргає домовик, киваючи на Лисичку.

Знову дивлюся на звірятко, яке, розуміючи виблискує очима, пірнає у туманні води і перетворюється на світло-блакитні сполохи на поверхні озера. Вони тоненькими блискавками ковзають у напрямку Лжеінги, досягнувши протилежного берега, знову набувають форми звіра і кидаються на Параскеву

Відьма, що так нахабно привласнила собі мій вигляд, рукою відмахується від лисиці, і та сріблястою крихтою розпадається на тисячі дрібних сніжинок. Вони осідають мініатюрними блискучими піщинками на руках, плечах, волоссі Лжеінги. Мітка є… Тільки якою ціною? Закушую губу, щоб не скрикнути від жалю, але до мене заспокійливо треться Мілош.

– Все гаразд, відьмочка… Вона ж дух… Параска їй не зашкодить. Просто поклич лисицю назад.

Опускаю обидві руки у воду і тихо шепочу

– Лисичка… Лисиця… Крапелька! 

Чомусь саме така кличка виникає в мене в голові, і, як не дивно, туманне звірятко на неї відгукується відразу. Блакитні блискавки рухаються назад до мене, а через кілька хвилин вона виникає поруч.

― Потрібно забиратися звідси швидше, ― заявляє Мілош. – Тебе прийняв страж грані та подарував поводиря. Тепер легше повернутися додому.

З подякою дивлюся на новонабутого провідника і збираюся вже піднятися на ноги, але в мою долоню раптово гострими зубками впивається маленька біла змійка. А як тільки я злякано відсмикую руку, вона одразу пірнає назад в озеро. Переводжу погляд на свого двійника і помічаю переможний блиск у її очах. 

― Інго, йдемо! ― кличе домовик, навіть не помітивши, що зі мною сталося.

― Так, йду, ― схоплююсь на ноги й, сховавши пошкоджену руку в кишеню, крокую в туманний портал.