Читати книгу - "Відьма нелегкої поведінки, Олена Гуйда"

Цього разу мене зупиняти не стали, навіть під руку підтримали та допомогли всістись на край ліжка.

Кілька хвилин в кімнаті панувала тиша. Стрейт продовжував сканування, а я намагалась згадати та систематизувати все, що я знала про Мороків. Думки, що метались від Мороків, до рун, Лінсі, а потім до рук ректора, що вже перейшли до моїх ніг, систематизуватись не бажали. Взагалі, якось звертали абсолютно не туди. Тож я не витримала і буквально відсмикнула ногу, коли долоня ректора накрила моє коліно, ніби обпаливши шкіру навіть через щільну тканину форменної сукні.

– Та досить вже, – не стрималась я, розсердившись чи то на себе, через те, що почервоніла, мов мак, чи то на ректора за порушення мого особистого простору. – Ціла я. Придушив хіба трохи.

І для переконливості вказала на горло. Зараз там точно мали бути відбитки кістлявих лап чудовиська. Ректорський важкий погляд уп’явся саме в докази моїх слів. А мені подумалось, що мені навіть більше подобається, коли він отак на колінах стоїть біля моїх ніг.

Світла сило, рятуй мене від дурних думок. Не про те думаю.

Морок! Ось що важливо зараз.

Стрейт мовчав. За виразом обличчя також важкувато було прочитати, про що він зараз думає, тому я вирішила помовчати також. І бажано, навіть на нього не дивитись. Бо щось пульс прискорюватись починав від цих поглядів, дотиків… ніяково мені було. Не звикла я до такої близькості з чоловіком.

– Впевнена, що Морок? – все ж вирішив уточнити ректор.

– Він мене задушити намагався, – поморщилась я, все ж піднялась на ноги та рушила в майстерню, де тихо, мов миші, чекали висновків Амадея з донькою. – Проте, можемо впевнитись.

Підлога чомусь качалась під ногами, мов палуба корабля. Та й взагалі кімната виявилась не такою вже й надійною, крутилась, мов ярмаркова карусель. Тож за кілька кроків я вже велично підпирала стіну і дивилась на світ, заплющивши одне око. Переоцінила я якось власні сили. Чи монстра недооцінила?

Може він мене не просто придушив?

– Кас, сядь вже нарешті, – стомлено зітхнув ректор, мало не силоміць всадивши мене на ліжко. – Якщо все так, як ти кажеш, то… сядь, загалом. А то в академію тебе на плечах нести доведеться.

Я дуже жваво уявила ту картину, обличчя студентів і викладачів… навряд, хтось собі подумає, що то я бідна нещасна жертва кровожерливого ректора. Хоча в те, що я його доконала і він мене оглушив – повірять охоче. Або скажуть, щось накшталт “вшалевкалась вже десь спеціально, щоб ректор на руках протаскав через все місто”. Співчуття від тих студентів не дочекаєшся ніколи. Втім, я майже впевнена, що мене крім кількох людей з обслуговуючого персоналу взагалі ніхто не пожаліє. Чаклуни народ черствий.

– Я вас, між іншим, себе на руках носити не просила, – прошипіла я, все ще не наважуючись розплющити обидва ока, тож на ректора дивилась одним, але твердо і впевнено. Можна, звісно і двома глянути, але тоді і ректорів ставало у два рази більше. А мене й один дратував. – Я вас взагалі сюди не кликала. До речі, а як ви тут опинились?

Ректор здивовано підняв брову. Певно, намагався зрозуміти, куди саме придушив мене Морок, що я вирішила, ніби безсмертна та можу так розмовляти з чаклуном, від котрого залежить моє подальше навчання в Херенді. Певно за інших обставин, я не була б така смілива, але пережитий страх потребував виходу і виходив якось не дуже безпечно для мого життя та подальшої долі. Але спинитись, чомусь не виходило.

Я впевнено та рішуче підтверджувала найнеприємніші твердження та епітети, котрими рясніла моя характеристика від декана Уоткінса, най би йому до віку гикалось.

– Відчув, що одній дуже діяльній відьмі потрібна допомога, – уїдливо повідомив ректор. Проте поглянув на моє сповнене недовіри обличчя і пояснив: – За форму ходив дізнатись. Чому тобі не знайшлось підходящої. Кастелянка повідомила, що тобі жодна не підійшла, тож ти вчора бігала до лери Сноу. І додала, що зазвичай, Амадея Сноу замовлення виконує дуже швидко, тож сьогодні побіжиш забирати. А оскільки це промах академії, то і вирішувати це питання мав я. 

Немає слів. Взагалі.

– Я б і сама впоралась, – буркнула у відповідь, вражена до глибини душі відповідальністю нашого ректора. – Там не такі вже й великі гроші за роботу.

– Це не обговорюється, – твердо припечатав ректор.

І мені якось перехотілось з ним сперечатись. Не обговорюється той добре. А я витрачу на п’ять шилерів менше.

– У вас тут все… гаразд? – показалась у дверях злякана та спантеличена Амадея Сноу. – Можливо… допомога якась потрібна.

Вона трохи зблідла, переводила повний нерозуміння погляд з мене на ректора та назад, але трималась гідно та врівноважено. Як і належить вихованій господарці будинку.

– Так, леро Сноу. І Лінсі тепер також повинна піти на поправку, – промовила я. Тільки вкладайте її у її власне ліжко і добре годуйте, аби вона знову набралась сил. Хвороба має відступити.

Мені не хотілось розповідати їй про страшного монстра, що доводив щоночі її дитину до знесилення нічними жахіттями, що пив її страх та сили, від чого дівчинка танула на очах, сивіла, а згодом…

Колись це вже було. Далеко звідси. З іншими дітьми. І я б ніколи не подумала, що подібне може повторитись.