Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Може, я побіжу і приведу ветеринара? — запропонував я.

Гоппо лише похитав головою і відказав хрипким здушеним голосом:

— Ні. Надто пізно.

Він заховав обличчя в густій мокрій шерсті Мерфі й щосили притис до себе пса, ніби хотів його втримати на цьому світі.

А втім, ніхто, навіть людина, яка любить тебе понад усе на світі, не спроможна зупинити смерть. Ми могли хіба що заспокоїти собаку, тихенько нашіптуючи у висячі вуха, і молитися, щоб йому не було боляче. Врешті-решт, ми зробили все, що могли, і невдовзі Мерфі востаннє хрипко втягнув повітря й затих.

Гоппо плакав, притулившись до його обм’яклого тіла. Я пробував стримати сльози, та вони котилися двома струмками по моїх щоках. Пізніше я навіть подумав, що того дня ми більше оплакували мертвого собаку, аніж брата Міккі. І це теж нам іще відгукнеться.

Нарешті ми зібралися з силами й понесли пса до будинку Гоппо. Тоді я вперше в житті торкався когось мертвого. Він був іще важчим, ніж доти, подумав я. Мертва вага. Ми несли собаку майже півгодини, а дорогою кілька людей навіть зупинялися, спостерігаючи за нами, але ніхто не запропонував своєї допомоги.

Ми поклали Мерфі на його кубельце в кухні.

— Що ти з ним робитимеш? — спитав я.

— Поховаю, — відказав Гоппо так, ніби це було очевидно.

— Сам?

— Мерфі був моїм псом.

Я не знав, що ще сказати, тому змовчав.

— Ти краще вертайся, — додав Гоппо. — На поминки.

Якась часточка мене відчувала, що варто було б залишитись і допомогти йому, але значно більше мені кортіло вшитися звідти.

— Добре.

Я розвернувся.

— Едді!

— Що?

— Коли я знайду того, хто це зробив, я його вб’ю.

Ніколи не забуду очей Гоппо, коли він це казав. Може, тому я не розповів йому про крейдяного чоловічка з собакою. Або про те, що Міккі так і не повернувся після того, як вибіг із церкви.

2016 рік

Я не назвав би себе алкоголіком. Як і не назвав би барахольником. Я просто чоловік, який полюбляє вряди-годи випити і колекціонує всяку всячину.

Я не випиваю щодня і зазвичай не приходжу до школи з похмілля. Хоча таке теж траплялося. На щастя, це не дійшло до нашого директора, але таки спричинило до дружньої поради колеги-учителя: «Еде, йди додому, прийми душ і купи собі ополіскувач для ротової порожнини. І в майбутньому всі пиятики влаштовуй на вихідних».

Правду кажучи, я п’ю більше і частіше, ніж це варто робити. Сьогодні я відчуваю нагальну потребу. Мені наче стискає горло. А губи такі сухі, що жодне облизування не зарадить. Мені не просто треба попити. Мені треба випити. Невеличкий граматичний нюанс, а яка велика розбіжність у намірах.

Я заходжу до супермаркету і в алкогольному відділі вибираю дві пляшки міцного червоного вина. Додаю ще пляшку хорошого віскі та неквапом кочу візок до каси самообслуговування. Перекидаюся кількома словами з жінкою біля касового апарата і складаю пляшки до автівки.

Я повертаюся додому перед шостою, витягаю старі вініли, котрі вже давненько не слухав, і наливаю собі перший келих вина.

Якраз тієї миті хтось грюкає вхідними дверима, аж здригаються свічники на камінній поличці, а мій по вінця наповнений келих починає загрозливо хитатися.

— Хлоє, це ти?

Це може бути тільки вона. Я замкнув двері й ніхто, крім неї, не має ключа. Одначе Хлоя ніколи не грюкає дверима. Вона радше безгучно прослизає всередину, як кіт або якийсь надприродний туман.

Я спрагло дивлюся на свій келих, а тоді, невдоволено зітхнувши, підводжусь і йду на кухню, де тепер уже чую, як вона голосно відчиняє й зачиняє холодильника і дзенькає посудом. Поміж цього шуму я розрізняю ще один звук. Непритаманний мешканцям цього дому.

Десь за хвилю до мене нарешті доходить. Хлоя плаче.

Не знаю, що робити зі сльозами. Я взагалі майже ніколи не плачу. Навіть на татовому похороні. Не люблю мокрі очі, розмазані шмарклі та скиглення. Сльози нікого не прикрашають. Та найгірше, коли плаче жінка. Її неодмінно треба втішати, а я не вмію цього робити.

Я затримуюся біля кухонних дверей. Тоді чую, як Хлоя каже:

— Хай тобі чорт, Еде. Так, я плачу. Або заходь і роби щось із цим, або йди до біса.

Я штовхаю двері. Хлоя сидить за кухонним столом. Перед нею стоїть пляшка джину і великий пивний кухоль. Без тоніка. Її волосся скуйовджене більше, ніж зазвичай, а чорна туш стікає по щоках.

— Навіть не питатиму, чи з тобою все добре…

— Правильне рішення. Бо ця пляшка джину може опинитись у твоїй сраці.

— Ти хочеш про це поговорити?

— Не дуже.

— Добре. — Я вичікувально стою біля столу. — Я можу тобі чимось допомогти?

— Сідай і випий зі мною.

Хоч це й було в моїх планах на сьогоднішній вечір, я не дуже люблю джин, але відчуваю, що її пропозиція обговоренню не підлягає. Я виймаю з шафки склянку і дозволяю Хлої налити мені від душі.

Тремтливою рукою вона підсуває склянку до мене. Припускаю, що сьогодні це в неї вже не перша склянка, не друга й навіть не третя. Дуже дивно. Хлоя любить повеселитися. Хлоя полюбляє трохи випити. Та ніколи раніше я не бачив її п’яною.

— Отож, — каже вона, трохи затинаючись, — як минув твій день?

— Я намагався заявити в поліцію про зникнення мого друга.

— І?

— Попри те що він учора не повернувся до готелю, не має гаманця та кредиток і не відповідає на дзвінки, мені сказали, що його не можуть офіційно оголосити зниклим, доки не мине двадцять чотири години.

— Не може бути.

— Таки може.

— Думаєш, із ним щось сталося?

Вона говорить зі щирим занепокоєнням.

Я надпиваю свій джин.

— Не знаю…

— Може, він повернувся додому?

— Можливо.

— То що ти будеш робити?

— Ну, напевно, завтра доведеться ще раз піти до відділку.

Хлоя пильно вивчає вміст свого кухля.

— Друзі, еге? Від них більше клопоту, ніж користі. Та принаймні з ними легше, ніж із родичами.

— Мабуть, — обережно погоджуюсь я.

— Ой, повір мені на слово. Друзів можна спекатись. А від родичів ти нікуди не дінешся. Вони завжди тут, десь поруч, виїдають тобі мозок.

Вона одним ковтком випиває джин і наливає собі нову порцію.

Раніше Хлоя не говорила про