Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Мундштук, треба вам роз’яснити, бо про коней сьогодні вже й забувати почали, – це не тільки трубочка, за допомогою якої курять цигарки: і не тільки частина люльки, яку курець бере в рот; не лише частина цигаркової гільзи з цупкого паперу; і не лише деталь духового музичного інструмента, яку під час гри беруть у рот або прикладають до губ; мундштук – це ще й додаткові залізні вудила з підіймальною розпинкою біля піднебіння, за допомогою яких легше правити конем… Порада Мазепи загнуздати пані Кочубеїху дуже тоді обурила пана Кочубея, хоч у душі, побоюючись своєї половини, пан генеральний суддя був згодний з паном гетьманом у цьому, як кажуть, питанні, щодо того, що треба вміти ще й загнуздати власну половину – тобі ж на вигоду і на твою безпеку…

Кочубеїха була надто гордою і мстивою, тож ні за яких умов не могла простити свою дочку за нічну втечу до Мазепи. Всім доказувала: Мотря своєю втечею її геть принизила, а вона – жінка знана в Батурині, не остання. По суті, перша жінка Батурина, а рідна дщерь утекла з дому, ніби вона якась блудлива дівка. І все вчила свою дочку, як треба жити, вчила, вчила, і Мотря не знала, де подітися від материної науки. Бадьорила й підтримувала дівчину думка, що коханий хоч і не з нею, але поруч. Зовсім поруч, крикнеш – почує. Як терпець уривався, погрожувала матері, що вона неодмінно знову втече з дому. І тоді вже більше не повернеться в рідні пенати. Це хоч трохи, але стримувало матір.

Любов Федорівна із упертою цілеспрямованістю налаштовувала чоловіка проти дочки, і Василь Леонтійович, здаючись під натиском дружини, почав писати скарги на Мазепу, у яких почуття дочки до Мазепи трактував як «чародіяніє старого гріховодника», від якого його дочка «возбісилася, на отця и матерь почала плевати». І т. д., і т. п., у тім самім дусі.

Доки Василь Леонтійович писав скарги на чародійника Мазепу, Любов Федорівна щодень соромила дочку (за старим дідом бігає) і навіть, як доходили до Мазепи вісті, «катувала її». Мазепа навіть поклявся відомстити «ворогам своїм і Мотриним», але Мотря благала його – у листах – не робити цього. Хоч трималася з останніх сил, а тримали її у світі цьому листи гетьмана до неї, сповнені любові і віри, що вони вистоять і переможуть воріженьків своїх…

Разом з листами гетьман передавав Мотрі (Мотрононьці) різні дарунки, переважно книжечки, та різні прикраси, брильянтові персні, а навзамін закоханий просив «нічну сорочечку, що торкалася тіла коханої», пасмочку її волосся, що «пахло сонцем і квітами».

Сьогодні відомо 12 листів (не листи – поетичні новели про кохання, яке справді буває, за словами іншого поета, раз на тисячу літ) гетьмана Івана Мазепи до коханої Мотрі Кочубеївни, написані і передані адресатці у двох роках – 1704 і 1705-му.

Багато це чи мало – дванадцять (можна сказати: аж дванадцять, а можна зітхнути – всього лише дванадцять) любовних листів?

Михайло Коцюбинський, вже будучи відомим письменником, сімейним чоловіком (дружина, діти – аж четверо), закохався у молоду жінку Шуру Аплаксіну, а захопившись нею, написав їй 335 листів! Любовних!

Як вони вперше зустрілись, йому – повторимо: сім’янину на той час майже зразковому – було сорок один, їй, неодруженій, двадцять шість.

В архіві Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка є фонд – «Листи до О. І. Аплаксіної». Як видали їх, вийшов цілий том. Зустрічався письменник з коханою і листувався з нею майже десять років – не кидаючи своєї родини. Як спалахнуло кохання у немолодого сімейного чоловіка до незаміжньої жінки, так і не залишало його до самої смерті. І стало найбільшою радістю Михайла Коцюбинського, майже смислом його життя.

Письменник зізнавався (листування велося переважно російською мовою):

«Что-то сильное и могучее захватило меня – и я никому не позволю отнять от меня мое счастье, так дорого, с такими жертвами доставшееся мне. Моя милая, моя дорогая, ты моя бесконечно добрая и ласковая голубка! Как я тебя люблю! Я хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою; еще раз услышать, что ты моя».

З іншого листа:

«Вообрази себе человека, которому закрыли рот и не дают дышать, живописца, который ослеп, музыканта – оглохшего. Это буду я. Ты мне необходима как воздух, как живописцу краски и музыканту звуки. А между тем я тебя не имею – чувствую себя очень несчастным. Как ни стараюсь увлечься работой в надежде, что это заменит тебя, – ничего не выходит: тоскую и проклинаю судьбу».

Письменник навіть відзначав сто днів їхнього першого поцілунку!

«Сегодня стодневный юбилей нашего поцелуя! Неужели он сегодня останется в воспоминании на губах каждого из нас в отдельности! Сто дней прошло! А мне было так хорошо, что если бы так продолжалось сто лет – мне не наскучило бы, я испытывал ту же радость, то же счастье, что и сейчас…»

Письменник рано помер – у 48 років. Коханій тоді було всього лише 33 роки. Більше вона нікого не любила, заміж не виходила, віку дожила в самотині. Та в спогадах про нього і їхнє кохання.

Це була та любов, про яку писала – як благала – Леся Українка:

«Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись…

…Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе…

…Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я