Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

РУСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА

1. Огляд Русі-України у ХІV–ХVІ століттях

Звичайно, повний огляд Русі-України в одному розділі книги за два століття зробити неможливо. Тому ми говоритимемо про ті події та людей, які автор вважає головними і які історики намагалися приховати від нас.

Отож, Русь-Україна ввійшла у XIV століття під назвою Велике Галицько-Волинське князівство (у Європі — королівство Львівське), підпорядковуючи Галичину, Волинь, Київщину, Пінщину (південь сучасної Білорусії), Сіверщину (сучасні Чернігівщина та Брянщина) і Путивльські землі. Про таке насамперед свідчать європейські та арабські джерела. На чолі держави стояв Великий князь (король) Юрій Львович — онук Данила Галицького. Першою дружиною князя Юрія була польська княжна Євфемія — сестра майбутнього польського короля Владислава Локетека, яка народила князю 4-ро дітей: синів — Михайла (помер 1287 р.), Андрія і Лева (скоріше, близнюки) та доньку Марію. Перша дружина Юрія померла десь 1293 року, коли князеві Юрію йшов 31 рік. Тож зрозуміло, що онук Данила Галицького князь Юрій Львович мав другу дружину і в них були діти. І тут зацікавлені польська та російська історичні науки розпочали «гру в жмурки». Вони абсолютно ніде не згадують дітей руського (українського) короля Юрія Львовича від другої дружини, немовби їх не було.

За пом’яником Києво-Печерської лаври Костянтина Івановича Острозького (а Галицькі і Острозькі є одна князівська династія), другу дружину князя Юрія звали Варварою. Тож, як бачимо, вона належала до православних. При князях-нащадках Юрія та Варвари поляки втрачали право на спадок у Великому Галицько-Волинському князівстві (Львівському королівстві). В той час, коли Папський Престол постійно заохочував польських королів завоювати і заволодіти Львівським королівством, для чого «…Папа 1341 р. звільнив Казимира III (польського короля. — В.Б.) від дотримання складеної присяги, що відкривала дорогу до поновлення військових дій,.. і папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю (Великого Галицько-Волинського князівства. — В.Б.) Польщею половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 19, с. 27].

Тому, викравши у 1340 році папські королівські клейноди, а 1349 року загарбавши за допомогою Угорського королівства і Тевтонського ордену Велике Галицько-Волинське князівство, польський король Казимир ІІІ при живих володарях-князях Дмитрові та його сині Данилові не мав ні права, ні змоги величати себе «Великим князем чи королем Великої Галицько-Волинської держави (Львівського королівства)». Що цікаво, він цього й не зробив. Послухаємо:

«Казимир III, на відміну від угорських королів, не користувався ні королівським, ні князівським титулами, називаючи себе «господарем Галичини» при збереженні назви «королівства Русі…», (скоріше, за «іспанським монахом», — «королівства Львів». — В.Б.)» [53, с. 27].

Навіть ці незначні факти свідчать про те, що в часи захоплення Казимиром III Львова та Галичини там правив не якийсь боярин Дмитро Дедько, а законний руський (український) князь, онук Данила Галицького, син Юрія Львовича та української княжни Варвари — Дмитро Юрійович. Тобто Казимир III, навіть за законами тих часів, при живому володарі — спадкоємцю великокнязівського та королівського титулів князеві Дмитрі, а в того ще був законний спадкоємець князь Данило, не мав права на титул Великого князя чи короля Галичини, хоча й був королем та князем Польщі. Послухаємо:

«Одночасно йшла колонізація українських земель польською шляхтою, міст — німецькими міщанами згідно із заявою Казимира III: «Я здобув Русь своїми власними людьми,і дорога на Русь має служити тільки моїм людям… Експансія католицької церкви йшла за допомогою місій ченців францисканців, домініканців, котрі закла(дали) свої монастирі…» [53, с. 27–28].

Після смерті польського короля Казимира III, що сталася 5 листопада 1370 року, українські князі Дмитро і Данило повернули до своїх володінь Волинські землі.

Усі роки окупації Казимиром III Галичини та Волині (з 1349-го року) українські (руські) князі Дмитро і Данило Галицькі вели жорстоку боротьбу за свої землі. Польські влада, церква і хроністи саме й приховували та досі приховують оте незаконне завоювання Галичини і Волині у 1349 році та довгу виснажливу війну українських князів й українських людей за свої землі. Вони бажали видати нас світові отакими безхребетними безбатченками, а Московія їх у цьому завжди підтримувала.

Саме про те свідчить чергова пропозиція кегебіста Путіна полякам розділити сучасну Україну по Дніпру. Та поляки, навчені минулим досвідом, добре розуміють, що Москва на цьому не зупиниться — наступними будуть вони. Москва уже ділила Польщу не один раз. Пам’ятаймо такі факти.

Як пишуть ті ж львівські історики: «Згідно із домовленостями 1350 року (після польсько-угорського загарбання Галичини та Волині. — В.Б.), польський трон зайняв угорський король Людовик І Великий» [53, с. 28].

Так, відповідно до римського сценарію, було узаконено приєднання до Польсько-Угорської держави Галичини зі Львовом через повернення до шлюбу князя Лева Даниловича з угорською княжною Констанцією. 1377 року поляки разом з угорцями та тевтонцями захопили наші Белз і Холм та привласнили собі. Зазначимо: то була спланована акція — не дати Великому князю Дмитрові Юрійовичу можливість посадити на трон Холмщини, після загибелі Холмського князя Данила (1376 рік), законного володаря.

А далі до влади у Польському королівстві прийшли Ядвіга та Ягайло. Послухаємо:

«Ядвіга (1384–1399). Після смерті Людовика польська шляхта виступила за отримання свого власного монарха, не пов’язаного з угорським престолом» [53, с. 28].

Так у Польщі 1384 року з’явилася королева Ядвіга, а згодом польська католицька верхівка видала її заміж («з певними застереженнями») за литовського князя Ягайла, який мав вихрестити у католицьку віру весь свій народ, своїх братів і, звичайно, вихреститися сам та ще й повернути «від Угорщини до Польщі Галичину зі Львовом».

Руські (українські) князі, як і династія Галицьких, були заскочені тими подіями несподівано. Бо 4 серпня 1383 року помер Великий руський (український) князь Дмитро Юрійович, а згідно із законами тих часів, Великокнязівський рід мав витримати річну жалобу (траур). (За Чингісханом офіційна жалоба тривала два роки. Він помер 25 липня 1227 року, а його син Угедей зайняв посаду Великого хана імперії тільки влітку 1229-го). За законами Литви та Польщі — земельні володіння Великого руського князя міг закріпити тільки Великий князь та король (королева). А позаяк між синами Великого князя Дмитра та синами його старшого сина Данила точилася свара за великокнязівські володіння, то, зрозуміло, що втрутилися Ягайло і Ядвіга, які й закріпили титул Великого руського (українського) князя та руські землі за князем Федором Галицьким (Острозьким). Можливо, то був вибір усього князівського роду, а можливо, князь Федір Галицький найбільш лояльно ставився до Польщі та Литви. Що зайвий раз підтверджує наш виклад подій.

Спадок князя міг