Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Хотів би ще раз зазначити: ми не маємо права писати українську історію, спираючись тільки на російські та польські імперські джерела. До кожного з таких джерел слід ставитися обережно і критично. Для викладу та аналізу давніх подій треба залучати нові джерела — європейські, українські, арабські, перські, візантійські тощо. І якщо в результаті такого залучення нам доведеться міняти саму канву викладу історичних подій, цього боятися не слід. Треба пам’ятати, що російські та польські державні платні історики свідомо фальшували і паплюжили полотно української історичної науки.

Мій виклад українських історичних подій враховує насамперед нові європейські джерела, такі як:

1. Псалтир, «порівняно недавно (знайдений. — В.Б.) у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі, де йдеться про руського князя Дмитра», який помер 4 серпня 1383 р., за свідченням переписувача Псалтиря, священика луцької церкви Івана. Звернімо увагу: ні священик (піп) Іван, ні італійські колекціонери не були зацікавлені у фальшуванні давніх подій. Це, мені здається, ні в кого не викликає сумніву. І хоча українські історики в цьому випадку посилаються на литовського князя Любарта Гедиміновича, мовляв, у хрещенні він мав хресне ім’я Дмитро, та князів у ті часи не величали за хресним іменем. Це — аксіома. Священик Іван писав про руського князя Дмитра, а не про литовця Любарта.

2. «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі», написана іспанцем 1304 року народження. Тобто іспанець, вірогідніше за все, мандрував по Європі та вів свої записи у 1330–1349 роках, коли йому було 26–45 літ. До 1323 року він ще був молодим, а після 1349-го, згідно із викладом подій українськими істориками, Львів та Галичину завоював польський король Казимир III, тому самостійного «королівства Львів» існувати не могло. Послухаємо іспанського монаха за «Книгою знань…»: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг (ми називаємо Львівське королівство Галицько-Волинським князівством. — В.Б.), у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів (Галицько-Волинське князівство. — В.Б.) межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

У будь-якому випадку — іспанець міг відвідати столицю королівства місто Львів тільки після 1323 року. А за описом українських істориків там існувала «Боярська республіка на чолі з боярином Дмитром Дедьком». Хочеться заявити таким історикам: не все у вас в’яжеться докупи, шановні. А про себе я подумав: дуже не люблять ці люди Україну та українців, коли десятиліттями «співали» і сьогодні продовжують «співати» ворожих пісень. Зупиніться і задумайтеся!

Отож, за свідченням цілком незацікавленого у фальшуванні іспанця, ми маємо:

— Існування у 1323–1349 роках «королівства Львів», за нашою термінологією — Великого Галицько-Волинського князівства. А одночасно і Великого князя Дмитра Галицького. Не дивуймося, що і боярина Дедька звали Дмитром, так було легше фальшувати матеріал. Що цікаво, немає жодного офіційного документа, який би правдиво засвідчував існування «Львівської боярської республіки» впродовж 1323–1349 рр. А єдиний лист так званого Дмитра Дедька, на якого люблять посилатися історики, є звичайною фальшивкою польських хроністів. Між іншим, текст має подвійне потрактування.

— У 1323–1349 роках Київська, Пінська і Сіверська землі входили до Великого Галицько-Волинського князівства. Що дуже не подобається промосковськи налаштованим історикам. Тому вони цей документ просто не сприймають. Він для них не існує.

Нарешті останнє, на що звернемо увагу.

— На початку XIV століття (1323–1349 роки) столиця Великого Галицько-Волинського князівства перебувала у Львові. Про те свідчать похід 1340 року польського короля Казимира III за королівськими регаліями, які він викрав. Зрозуміло, що правитель держави і старі королівські регалії завжди перебували у столиці держави.

Врешті-решт — згадаємо й достовірні українські джерела, які наші історики просто ігнорують або перебріхують, хоча цього робити не слід:

3. Надпис на дзвоні храму Святого Юра у Львові.

Ось що пишуть львівські історики про церкву:

«З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева і збудували церкву, присвячену св. Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир.

Церкву і монастир спалив 1340 р. Казимир під час першого нападу на Львів. Їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудовану церкву є дзвін, відлитий 1341 р(оку)…» [53, с. 122].

Ось що дослівно написано на дзвоні:

«Въ ль(то) 6849 (1341) сольянь бы(сть) колоколъ сиі с(вя)т(о)му Юрью при князи Димитриі» [52, с. 78].

І хоча історики стверджують, що тим князем Дмитрієм був син Гедиміна — Любарт, вихрещений з іменем Дмитра, та син Гедиміна ніколи не міг вспадкувати Волинську землю при живих спадкоємцях — нащадках Данила Галицького. А вспадкувати землю і титул Великого князя, будучи одруженим на дочці так званого Юрія-Болеслава Тройденовича, Любарт не міг, бо вона могла бути до 1340 року (якщо була) тільки малою дитиною (8–9 років). Крім того, якби один із синів Гедиміна не був висвячений в католицьку віру, то Ягайло, за Кревською унією, не мав би права посісти Польський королівський престол. Отож, католицький князь Любарт Гедимінович протидіяти Папі Римському в 1341 році не міг.

Куди не кинь — скрізь клин.

Як бачимо, і львівський дзвін храму Святого Юрія був вилитий 1341 року руським князем Дмитром.

4. Молитва митрополита Кіпріяна «над гробом княжим Димитриевым».

Митрополит Кіпріян був висвячений на кафедру Київського митрополита 1375 року і того ж таки року очолив її. Звернімо увагу, що на ту пору московську митрополичу кафедру посідав митрополит Алексій. Що зайвий раз підтверджує про існування двох незалежних митрополій — Київсько-Галицької та Московської. І це незаперечний факт, як би нам те подобалося чи ні. Для того, щоби призначити митрополита, має бути чинна митрополія…

Послухаємо, що говорять сучасні українські історики про князя Дмитра:

«Безумовно, сучасники віддавали належне чеснотам волинського князя (Великого Галицько-Волинського князя Дмитра. — В.Б.). Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кіпріян склав молитву «над гробом княжим Димитриевым» [44, с. 180].

Автор навів текст не випадково. Прощу звернути увагу, як він тенденційно, можливо, без умислу, подається. Митрополит Кіпріян після смерті Великого князя своєї держави був зобов’язаний відспівати його. Тому він прибув за примусовим викликом. З цього також чітко видно, що Київ і Луцьк у ті роки належали до однієї держави; у Києві перебував митрополит, а в Луцьку — Великий князь. Стає також зрозуміло, чому історики так спрощено назвали князя —