Читати книгу - "Куджо"

Світ перетворився на шалене море запахів. Він вистежить кожен із них до його джерела і розірве на частини.

Куджо знову загарчав. Звівся на ноги. Ковзнув у туман, що вже тепер почав рідшати: великий собака, який важив трохи менш ніж двісті фунтів.

Після того як Куджо розтав у тумані, Бретт хвилин п’ятнадцять стояв на подвір’ї, не знаючи, що робити. Куджо був хворий. Він міг наїстись отруйної приманки чи ще чогось. Бретт знав про сказ, і якби побачив лисицю, дикобраза чи ховраха з подібними симптомами, то впізнав би сказ. Та йому й на думку не спадало, що його собака міг підхопити цю жахливу хворобу мозку і нервової системи. Варіант з отрутою здавався найвірогіднішим.

Треба сказати батькові. Він викличе ветеринара. Або зробить що-небудь сам, як тоді, два роки тому, коли обценьками витягав з морди Куджо голки дикобраза, повільно й обережно, одну по одній, щоб не зламати і не спричинити зараження. Так, треба сказати татові. Він може щось зробити, так само як тоді, коли Кудж вліз у ту халепу з містером дикобразом.

Але як же подорож?

Йому не треба було пояснювати, що мати вирвала для них цю подорож якоюсь відчайдушною хитрістю, або їй просто пощастило, або те й інше. Як і більшість дітей, Бретт відчував найменші душевні рухи батьків і знав, у якому напрямку щоденно плинуть течії їхніх емоцій, так само як ветеран-провідник знає всі закрути й звивини лісової ріки. Усе висіло на волосині, і хоча батько погодився, та Бретт відчував, що зробив він це через силу і невдоволено. Подорож не була доконаним фактом, аж доки тато не висадить їх і не поїде. Якщо він скаже, що Куджо занедужав, чи тато не вхопиться за це як за привід залишити їх удома?

Бретт непорушно стояв на подвір’ї. Уперше в житті його розум і емоції опинились у глухому куті. Через деякий час він пішов шукати Куджо за сараєм, тихим голосом кличучи його на ім’я. Батьки ще спали, а він знав, як добре ранковий туман розносить звуки. Куджо Бретт так ніде й не знайшов… і тим краще для нього.

Надсадний звук будильника розбудив Віка о чверть на п’яту. Він устав, вимкнув будильник, спотикаючись, попхався до ванної, подумки кленучи Роджера Брейкстоуна, котрий ніколи не міг прибути в аеропорт за двадцять хвилин до реєстрації, як усі нормальні пасажири. Тільки не Роджер. Роджер був схиблений на надзвичайних ситуаціях. У будь-яку мить може лопнути шина, дорогу перекриють або станеться потоп чи землетрус. Або прибульці з космосу вирішать приземлитися на автостраді № 22.

Вік прийняв душ, поголився, проковтнув вітаміни й пішов у спальню одягатися. Велике двоспальне ліжко було порожнє, і він легенько зітхнув. Минулі вихідні видалися для них із Донною не особливо приємними. Сказати по правді, він нізащо б не хотів пережити подібне ще раз. Для Теда вони зберігали свої звичні привітні вирази облич, та Вік почувався, як на балу-маскараді. Йому не подобалося, усміхаючись, задумуватися над тим, як працюють м’язи обличчя.

Вони спали в одному ліжку, та вперше за весь час їхнє подвійне королівське ложе здавалося Віку замалим. Вони спали кожен зі свого боку, а посередині лежала нічия земля з хрустких простирадел. У п’ятницю й суботу він обидві ночі пролежав без сну, хворобливо прислухаючись, як зміщується вага Донни щоразу, як вона ворушиться, до шурхоту нічної сорочки по тілу. Вік запитував себе, чи вона теж не спить по свій бік порожнечі між ними.

Минулої ночі, в неділю, вони спробували виправити ситуацію з порожньою територією посередині ліжка. Сексуальна частина була більш-менш вдалою, хоча й трохи невпевненою (принаймні жоден із них не заплакав, коли все скінчилося: Вік чомусь був хворобливо впевнений, що хтось неодмінно заплаче). Та він не був певен, що те, що вони робили, можна було назвати коханням.

Він надягнув літній костюм, такий же сірий, як вранішнє світло за вікном, і взяв дві валізи. Одна була значно важча за іншу. У ній була майже вся база даних на каші Шарпа. Графічні матеріали були в Роджера.

Донна в кухні готувала вафлі. На плиті саме починав пихкати й парувати чайник. На ній був його старий синій фланелевий халат. Обличчя набрякло, так наче замість відпочинку сон вимотлошив її до непритомності.

— Думаєш, літаки літатимуть, коли надворі отаке? — спитала вона.

— Туман розсіється. Бачиш, сонце вже зійшло? — Вік показав рукою на сонце і легенько цьомнув її в потилицю. — Не треба було вставати.

— Нічого страшного.

Вона підняла кришку вафельниці і вправно вивернула вафлю на тарілку. Простягла її Вікові.

— Не хочу, щоб ти їхав, — її голос був спокійним. — Не зараз, не після цієї ночі.

— Було не дуже погано, правда ж?

— Не так, як раніше, — відповіла Донна. Гірка, майже прихована посмішка торкнулась її вуст і одразу ж зникла.

Вона розкалатала масу збивачкою, черпаком вилила у вафельницю та опустила важку покришку. Ссссс. Заливши окропом два пакетики чаю «Червона троянда», вона понесла чашки з написами «ДОННА» і «ВІК» до столу.

— Їж вафлі. Є полуничний джем, якщо хочеш.

Він вийняв джем і сів. Виливши трохи джему на вафлю, Вік спостерігав, як він тане в маленьких квадратиках, як тоді, коли він був ще дитиною. Це був джем торговельної марки «Смакер», який він любив. Вік щедро полив ним вафлі. Виглядало чудово, та він не був голодний.

— Будеш кохатися з жінками в Бостоні чи Нью-Йорку? — спитала Донна, обернувшись до нього спиною. — Щоб поквитатися. Око за око?

Вік тіпнувся — навіть трохи почервонів. Він був радий, що Донна стояла до нього спиною, бо відчував, що в цю мить на його обличчі читалося більше, ніж хотілося б їй показувати. Не те щоб Вік був сердитий: думка дати розсильному замість звичного бакса десятку, а потім поставити хлопцеві кілька питань у його голові з’являлася. Вік знав, що Роджер час від часу так робив.

— Я буду надто зайнятий для такого.

— Як там кажуть у рекламі: завжди знайдеться місце для желе.

— Що ти хочеш зробити? Довести мене до сказу?

— Ні. Давай їж. Твоїй машині потрібне пальне.

Вона взяла вафлю й сіла. Ніякого джему. Тільки краплинка сиропу — і все. «Як добре ми знаємо одне одного», — подумав