Читати книгу - "Куджо"

— О котрій ти маєш забрати Роджера? — спитала Донна.

— Після гарячих дискусій ми домовились на шосту.

Вона знову всміхнулася, та цього разу усмішка вийшла теплою і лагідною.

— Він дещо захопився цим режимом ранньої пташки, правда?

— Ага. Дивно, як він ще досі не подзвонив перевірити, чи я встав.

Задзеленчав телефон.

Вони обмінялися поглядами через стіл. Хвилина зосередженої тиші — і обоє розсміялися. Це був цінний момент, значно цінніший, ніж обережний секс у темряві минулої ночі. Він думав, які в неї гарні очі, які променисті. Вони були такі ж сірі, як ранковий туман за вікном.

— Швидше візьми слухавку, доки Тед не прокинувся, — сказала Донна.

Він так і зробив. Телефонував Роджер. Вік запевнив його, що вже на ногах, одягнений і готовий до бою. Сказав, що о шостій буде як штик. Кладучи слухавку, Вік питав себе, чи врешті-решт таки розповість Роджеру про Донну і Стіва Кемпа. Мабуть, ні. Не тому, що Роджер даватиме погані поради, — зовсім ні. Та хоч Роджер і обіцятиме нічого не казати Алтеї, він, швидше за все, все одно їй розповість. А Вік підозрював, що Алтеї буде важко втриматися від спокуси розповісти своїм партнеркам по бриджу таку пікантну історію. Від цих обачних роздумів він знову відчув себе зовсім пригніченим. Було таке враження, що вони з Донною, намагаючись знайти розв’язання проблеми, власноручно ховають самі себе в місячному світлі.

— Старий добрий Роджер, — промовив Вік, сідаючи. Спробував усміхнутися, та нічого не вийшло. Мить спонтанності була втрачена.

— А твої речі і речі Роджера влізуть у «ягуар»?

— Аякже, — відповів Вік, — мусять влізти. Алтеї потрібна їхня машина і тобі… Чорт, я зовсім забув зателефонувати Джо Кемберу стосовно твого «пінто».

— У тебе були інші турботи, — відповіла Донна з легкою іронією в голосі. — Та це пусте. Я сьогодні не віддам Теда в табір. У нього нежить. Я б залишила його вдома на решту літа, якщо ти не проти. Мені стає зле, коли його немає.

У голосі, душачи і стискаючи, бриніли сльози, від цього слова долинали невиразно. Він не знав, що казати і як реагувати. Тільки безпорадно дивився, як вона дістала серветку, висякалась і витерла очі.

— Як… — мовив він збурено, — як вам буде краще. Потім квапливо додав: — Зараз зателефоную Кемберу. Він завжди на місці. Не думаю, що ремонт займе більш ніж двадцять хвилин, навіть якщо доведеться міняти карбюратор.

— Ти думатимеш про це, коли поїдеш? — спитала Донна. — Про нас. Про те, що буде з нами обома?

— Так, — відповів Вік.

— Добре. І я теж. Ще одну вафлю?

— Ні, дякую.

Розмова ставала якоюсь сюрреалістичною. Раптом йому схотілося поїхати. Раптом поїздка здалася дуже потрібною і привабливою. Думка про втечу від усієї цієї погані. Щоб їх розділяли милі. Зненацька його кольнуло передчуття. В уяві він бачив, як лайнер «Дельта», прорізавши рідкий туман, здіймається в блакить.

— Можна мені вафлю?

Вони обоє озирнулися, здивовані. На порозі стояв Тед у жовтій футбольній піжамі, накинувши на плечі червону ковдру і тримаючи за вухо свого койота. Він скидався на маленького сонного індіанця.

— Думаю, одну для тебе нашкребу, — здивовано відповіла Донна. Звичкою рано вставати Тед не відзначався.

— Це через телефон? — запитав Вік.

Тед похитав головою.

— Я сказав собі, що встану рано, щоб попрощатися з тобою. Татку, а тобі справді треба їхати?

— Зовсім ненадовго.

— Це дуже довго, — похмуро заперечив Тед. — На своєму календарі я обвів кружечком день, коли ти приїдеш. Мама показала який. Я буду викреслювати кожен день. А ще мама сказала, що кожного вечора буде читати мені слова проти чудовиськ.

— Це ж добре, хіба ні?

— Ти дзвонитимеш?

— Що два дні, — сказав Вік.

— Кожної ночі, — наполягав Тед. Вилізши Вікові на коліна, Тед поклав койота біля його тарілки і заходився хрумкати тост. — Кожної ночі, тату.

— Не можу кожної ночі, — відповів Вік, думаючи про кінський графік, який Роджер склав у п’ятницю, до того як надійшов лист.

— Чому?

— Тому що…

— Тому що дядько Роджер — майстер давати важкі завдання, — підхопила Донна, кладучи на стіл вафлю для Теда. — Ходи їсти і візьми свого койота. Завтра ввечері тато зателефонує з Бостона і розкаже про все, що з ним сталося.

Тед сів на своє місце в кінці столу. У нього була велика пластикова серветка з написом «ТЕД».

— Ти привезеш мені іграшку?

— Можливо. Якщо будеш чемний. А може, навіть подзвоню сьогодні ввечері, щоб ти знав, що я долетів цілим і неушкодженим.

— Годиться.

Вік зачаровано спостерігав, як Тед виливає на вафлю цілий маленький океан сиропу.

— А яку іграшку?

— Побачимо, — відповів Вік. Він дивився, як Тед їсть вафлю. Йому раптом пригадалося, що син любить яйця. Варені, смажені, пашот чи омлет — він поглинав їх умить. — Теде?

— Що, тату?

— Якби ти хотів, щоб люди купували яйця, що б ти їм сказав?

Тед задумався:

— Сказав би їм, що яйця — смачні, — відповів він.

Вік зустрівся поглядом із дружиною, і вони пережили ще один подібний момент, як тоді, коли подзвонив телефон. Цього разу сміх був телепатичний.

Їхнє прощання було швидким. Лише Тед із його неясним усвідомленням того, яким коротким насправді виявиться майбутнє, розплакався.

— Ти подумаєш про це? — знову запитала Донна, коли він уже сідав у «ягуар».

— Так.

Та на шляху в Бриджтон по Роджера він думав тільки про ті два моменти майже ідеальної взаємності. Два за один ранок — не так уже й зле. Усе, що для цього потрібне, — це вісім чи дев’ять років разом, грубо кажучи, чверть усього їхнього життя на цій планеті. Думав про те, як по-ідіотськи влаштовані людські взаємини: до яких жахливих, абсурдних крайнощів треба дійти, аби побудувати хоч щось. Коли ти вклав багато часу і все почало виходити, треба бути пильним. Так, він подумає про це. Між ними було багато хорошого, і хоча деякі канали тепер були перекриті і в них накопичилося хтозна-скільки болота (і подекуди це болото все ще засмоктувало), більшість із них здавалися відкритими й у відносно хорошому робочому стані.

Багато речей треба як слід обміркувати, але, мабуть, не все нараз.