Читати книгу - "Паперові міста"

— Мені востаннє було так страшно, коли я, рятуючи добрих чарівників, зустрівся віч-на-віч з Темним Лордом.

Я теж роблю жалюгідну спробу:

— Коли мені востаннє було так страшно, мені довелося спати разом з мамою.

Бен хихикає.

— К., я на твоєму місці жахався б так щоночі!

Завдяки їхньому реготу я починаю почуватися безпечніше, й ми продовжуємо пошуки. Проходимо по всіх рядах, не знайшовши нічого цікавого, крім кількох номерів «Рідерз Дайджесту» з 1970-х. За хвилю я помічаю, що очі вже звикли до темряви, тож ми розходимося в різні боки з різною швидкістю.

— Ніхто не виходить звідси, поки не вийдуть усі,— шепочу я, і всі пошепки відповідають: о’кей. Наблизившись до бічної стіни кімнати, я знаходжу перше свідчення того, що тут хтось був одтоді, як торгівельний центр зачинився: у стіні пробита нерівна напівкругла діра заввишки мені по пояс. Над нею помаранчевою фарбою з балончика написано: «ТРОЛЯЧА НОРА», а на саму нору вказує послужлива стрілка.

— Хлопці,— гукає раптом Радар, та так голосно, що на мить уся таємничість зникає. Прямуючи на голос, я знаходжу Радара біля протилежної стіни — його ліхтарик висвітлює ще одну «тролячу нору». На почерк Марго не дуже схоже, але напевно не скажеш. Адже при мені вона фарбою тільки одну літеру вивела.

Я пірнаю в нору і йду вперед, а Радар світить мені. У цій кімнаті немає нічого, крім згорнутого килима в кутку. Радар світить під ноги, і я помічаю плями клею — колись килим був приклеєний до підлоги. На протилежній стіні ще одна дірка, цього разу без напису.

Крізь неї я потрапляю в кімнату з вішаками; зі стін, оздоблених патьоками води, стирчать держаки з нержавійки. У цій кімнаті світліше, за хвилю я розумію, що тут у стелі є діри, подекуди відірвані шматки руберойду, і дах сідає на голі металеві крокви.

— Тут продавали сувеніри, — шепоче Бен, який уже стоїть попереду мене.

Посеред кімнати височіє п’ятикутник колишніх вітрин. Шибка, що колись відокремлювала туристів од призначеного для них лайна, тепер розбита, а ящики вітрин засипані осколками. Сіра фарба на стінах облазить, утворюючи безладний, але гарний малюнок, ці обдерті багатокутники — як сніжинки руїни.

На диво, тут ще лишилися деякі товари: наприклад, телефон у вигляді Мікі-Мауса, я бачив такий ще в дитинстві. В одній вітрині лежать охайно згорнуті, але вже побиті міллю і щедро посипані битим склом футболки з написом «СОНЯЧНЕ ОРЛАНДО». Під вітринами Радар знаходить коробку з мапами і стародавніми туристичними брошурами, які рекламують «Світ крокодилів», «Кришталеві сади» й інші розваги, яких давно вже немає. Бен махає рукою, гукаючи мене до себе, і показує зеленого скляного крокодильчика, майже повністю похованого під шаром пилу. Гадаю, в цьому і полягає цінність наших сувенірів: шкода дарувати людям таке лайно.

Ми вертаємося назад: у порожню кімнату, потім у кімнату з полицями, потім ліземо в іншу «тролячу нору». Ця кімната схожа на офіс, тільки без комп’ютерів. Покинули її поспіхом: враження таке, наче всіх працівників раптом запустили в космос абощо. Двадцять столів у чотири ряди. На деяких досі лежать ручки, на всіх — величезні календарі. На всіх календарях — лютий 1986 року. Бен штовхає оббитий тканиною стілець, і той починає обертатися. Біля одного столу стоїть хистка пірамідка з липких листочків з рекламою «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». У відкритих коробках лежать стоси роздруківок зі старовинного матричного принтера: видатки і прибутки «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». На одному зі столів хтось побудував одноповерховий картковий будиночок з рекламних брошур. Я розгортаю їх в надії, що це чергова підказка, але ні.

Радар порпається в паперах, потім шепоче:

— Все 1986 року.

Я починаю нишпорити по шухлядах. Знаходжу ватяні палички і шпильки для краватки. Коробки з олівцями й ручками по дванадцять у кожній: тонкий картон і старомодні шрифти і дизайн. Хусточки. Пара рукавичок для гольфу.

— Хлопці, ви бачите тут щось таке, — запитую я, — з чого було б ясно, що тут хтось був бодай за останні двадцять років?

— Тільки «тролячі нори», — каже Бен. Тут, як у склепі, все вкрито пилом.

— Навіщо вона тоді нас послала сюди? — запитує Радар. Починається обговорення.

— Не знаю, — кажу я. — Її самої тут немає.

— Є місця, — зазначає Радар, — де пилу менше. У порожній кімнаті є прямокутник, наче звідти щось прибрали. Але я не знаю…

— І ось ще зафарбовано, — додає Бен. Він показує напрямок, Радар світить туди, і я бачу, що шматок стіни заґрунтували білим кольором, наче комусь закортіло тут усе відремонтувати, але за півгодини вже набридло. Наблизившись, я помічаю, що під білим шаром є червоне графіті. Але проступають лише деякі лінії, і я не можу прочитати напис. Біля стіни стоїть відкрита бляшанка з ґрунтовкою. Я сідаю навколішки й опускаю в неї пальці — кірка ламається, пальці намокають. Я їх виймаю, з них крапає на підлогу, а я мовчу, бо ми всі дійшли одного висновку: тут все ж таки хтось нещодавно був. Потім знову лунає рипіння, і Радар, згубивши ліхтарика, лається.

— Страшнувато, — каже він.

— Хлопці,— гукає Бен. Ліхтарик лежить на підлозі, я роблю крок назад, піднімаю його — і тут помічаю, що Бен на щось показує. На стіну. У відбитому світлі магічно проступає з-під шару ґрунтовки графіті — примарно-сірі літери, в яких я одразу впізнаю почерк Марго.

ЯК ЗАЇДЕШ У ПАПЕРОВІ МІСТА

ТО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНЕШСЯ

Я хапаю ліхтарика і скеровую промінь на ґрунтовку — напис зникає. А як скеровую його на іншу стіну — її знову видно.

— Чорт, — ледь чутно лається собі під ніс Радар.

— Братан, — нарешті каже Бен, — може, підемо? Коли я минулого разу так злякався… а, до біса. Мені страшно. Щось це вже геть не цікаво.

«Щось це вже геть не цікаво» — ось як точно Бен означив той жах, який відчуваю я, мабуть. Точніше мені вже й не треба. І я швидко простую до виходу з «тролячої нори». Здається, ніби стіни насуваються на нас.

10

Бен з Радаром завезли мене додому — хай у школу вони і не пішли, але на репетицію не могли не піти. Я довго сидів один з «Піснею про себе»,