Читати книгу - "Маріупольський процес"

8

– Міхалич – Морпєху.

– Морпєх на зв’язку.

– Чую двигун.

– Де?

– На північному сході, наближається.

– Хто за звуком?

(Тріск, перешкоди, крізь які вловлюється уривок армійського міцного слівця.)

– Ясно! Який імєнно? Великий залізний чи звичайний?

– Звичайний.

– А-а… ну тоді спостерігайте. Не смикайтеся.

– Прийнято.

Рації спецзв’язку. Теж від волонтерів. Нарешті замість мобілок – рації, а з ними ж зовсім інша картина, зовсім інші можливості. Хоча й слухають одні одних: ті – цих, а ці – тих. Сєпари радісно перемовляються, обговорюють, як влучили у той чи той квадрат, як вони фігачать з мінометів та утьосів, і залишається лиш сидіти неподалік, знаючи, що там, куди вони стріляють, є хлопці, і вони теж отримали наказ від найвищого керівництва: вогонь у відповідь не відкривати.

Міхалич влітає до Баті, засапавшись. Лице таке, що зрозуміло: щось сталося.

– Треба відходити! – видає Міхалич. – Негайно. Он в той бік, тільки тихо, нікому не доповідаючи. За годину повернемося. Але вже, – вимагає, – вже! негайно!

Батя: що за дурня? яка причина? Однак послухався, цикнувши язиком. Зрозумів, що діло серйозне, не до балачок. Довіряє Міхаличу. Нікому нічого не кажучи, просто піднялися, похапавши найнеобхідніше. По машинах – і на кілька кілометрів убік.

А табір тим часом накрило вогняним смерчем.

– Звідки знав? – усі до Міхалича.

– Товариш попередив. Колишній…

А було так. Затримався Міхалич у зеленці, не добіг до сортиру, вимушено під кущиком присів. Хоч сам усіх попереджав: по корчах не лазити, всюди можна напоротися на диверсійну групу, бо й самі не раз ходили у розвідку, іноді просто чорту в зуби. А тут сам попався. Тільки-но підтягнув штани, як збоку: «Лєший, ти?…» Йоханий бабай, так це ж Сохатий! Старий друзяка, теж афганець, разом служили в Кандагарі, а тоді порозкидало. Міхалич, тобто по-старому Лєший, тут залишився. Сохатий у Росію подався, потім наче на чеченську війну його занесло… От і зустрілися. Лише поглядами перетнулися, навіть не наблизились один до одного. Усе було зрозуміло без слів.

– Я тепер не Лєший, – тільки й сказав Міхалич.

– Знаю, – той йому, – я теж не Сохатий. Я твій голос упізнав, у рації почув.

– І що скажеш?

– Валіть звідси, скажу. Тут через двадцять хвилин нічого не залишиться, усе артилерія випрасує… І щоб ми з тобою ніколи більше не бачились!

Виходить, врятував їх той Сохатий.

На Міхалича страшно було дивитися. Як навіжений, узявся після обстрілу відновлювати стіни бліндажу, кріпити настил, рубати, складати, пиляти, тягати, поки не впав, вимотаний, вичавлений, чорний від утоми. А із самого ранку: підйом! Фіззарядка! Аніж нудьгою марудитися та рахувати залпи, аніж гадати, що ще надумає противник, краще вже зайнятися тренуванням. Усі на вихід!

Побачите, підохочує, після перемир’я почнемо активно тіснити противника, підведуть нам важку артилерію, будемо бити ворога по усіх напрямках. Гайда усі на фізпідготовку!

9

Баба Аня копирсається у коробці з-під цукерок, розгойдані окуляри на кінчику носа ледь тримаються. На запитання: що шукаєш? – не реагує.

Жовта коробка овальної форми, таких давно не випускають. Маріупольська кондитерська фабрика. Цукерки «Курочка Ряба». Замість шоколадних яєць – старі листи, листівки, рецепти, записи…

– Осьо, – нарешті з полегшею зітхає баба Аня, – знайшла!

Кидає погляд поверх скелець. Складає усе назад, перев’язує атласною стрічкою. Простягає Ользі пожовклий аркуш паперу. На ньому бабин почерк, тільки ще молодий, акуратний. Угорі написано:

Молитва за воїнів, які йдуть на битву,

а в дужках —

із «Требника» свт. Петра Могили 1646 року.

– Господи Боже наш… – шепочуть бабині сухі вуста…

– Господи Боже наш… – повторює ввечері Ольга, зачинивши двері до своєї кімнати, тепер своєї: цементна підлога, килимок та ліжко. Більше наразі нічого. – …молимось Тобі за воїнів цих, які зібрались на битву, благослови, і укріпи їх, і подай їм серце мужнє на супротивників та ворогів.

Ангела світлого пошли їм, а ворогам – страшного і жахливого, щоб зупиняв їх і проганяв, і серця їх розслабляв, і сміливість їх на втечу перетворив.

Відніми від рабів Твоїх, що на битву нині вирушають, і від усіх нас будь-яке лихо, голод і пагубу, визволи нас від вогню, і меча, від нашестя ворогів, і від усякого нападу та повстання супротивників.

Подорожуй разом з ними і подай їм усе для спасіння необхідне, навчи їх і врозуми, спаси, захисти, збережи, очисти, і радістю духовною наповни; душам і тілам їх будь заступником і захисником, і як Благий, і Милосердний, і Чоловіколюбець прощення гріхів подай їм, а в день Судний помилуй їх і нас усіх, та благослови в усі дні життя нашого, щоб, від Тебе допомогу, і заступництво, і визволення прийнявши, славу і вдячність без жодної перешкоди завжди ми Тобі возсилали.

Бо Ти єси кріпость і утвердження людям Твоїм, і Тобі славу возсилаємо з Єдинородним Сином і Пресвятим, і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Гілки вишні постукують у шибу, відбивають підслуханий ритм:

Ангела світлого пошли їм…

визволи нас від вогню і меча…

врозуми, спаси, захисти…

і нині, і повсякчас, і на віки вічні…

10

Якби Роман уперше побачив хлопців зі свого підрозділу, якби він ще нікого не знав, то міг би вирішити, що Корнет є снайпером. Хоча, можливо, й ні, бо той занадто імпульсивний та нетерплячий. Можливо, Хома. Цей у кожному бачить якщо не потенційного ворога, то співчуваючого, приглядається та веде спостереження. І око добре має. Та хто завгодно міг би бути снайпером, хоч Міхалич, хоч Лом… Тільки не Лектор. Він про свій набутий фах воліє не розповідати, а якщо й говорить, то сухо й лише за необхідності. Одного разу стримано розповів, як сиділи у травні дві доби під кордоном у ямах, замасковані, аж поки нарешті побачили тих, кого так терпляче вичікували. Зняти їх могли за дві секунди. Доповів по рації, а почув: спостерігайте. Не втямив – перепитав. Спостерігай, була відповідь, без самодіяльності там!

Із протилежного боку тим часом не спостерігали, валили по повній за найменшої нагоди. Але й звідси вже нарешті відгиркувалися без затримки, із чого було – з того й гатили у відповідь, аби там знали, що тут не просто живі мішені стоять.

А Лектор що? Він оживав, набирався піднесення в інших обставинах, не бойових, а тоді, коли заходило на улюблені теми. Тоді у нього очі спалахували, годі було його зупинити. Понад усе маріупольця цікавило навіть не полювання, у якому він був асом (якимсь дивом це поєднувалося з любов’ю до природи), а два