Читати книгу - "Маріупольський процес"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А Ліка тим часом вже махала йому рукою, як давньому приятелю, сідаючи у таксі.
Роман застиг між «газелькою» й позашляховиком із ключами від обох машин. Завис, як перевантажений комп’ютер. Буде тепер куди ще одну партію вантажу прийняти і буде кому за кермо сісти, бо обидва поранені з госпіталя – водії. Але не так шокував його неймовірний презент, як безсумнівне знання про причину дівочого вчинку. Він знав, що це не здогад, не припущення, а чиста правда про батька Ліки. А звідки знав? Як це йому стало відомо? Він лише зазирнув їй у вічі, побачив жовту цяточку на радужці. І що з того? Що він, вперше дивиться у дівочі очі?
Ото довбануло його у степах Приазов’я! До безсоння приєднався ще один наслідок контузії – вміння читати думки?… Чи що це збіса таке?
Роман понюхав рожеві записки – від них пахло цукерками й парфумами, чимось нетутешнім… Підніс їх іще раз до носа і сховав у техпаспорт.
Промине півтори доби, і Роман витискатиме максимальну швидкість у повній темряві з вимкнутими фарами на дорозі, де обабіч можливі засідки сєпарів, вже за кілька останніх кілометрів до опорного пункту своїх. На хвості «хаммера» міцно сидітиме вперта «газелька», теж із вимкнутими фарами, захекано гнатиме на межі своїх можливостей. Водії впевнено почуватимуться за кермом, бачитимуть усе, як вдень, орієнтуватимуться заввиграшки, бо матимуть на очах новесенькі, щойно розпаковані окуляри нічного бачення.
7
Вони жодного разу не торкнулися одне одного. Бодай миттєвого дотику не сталося між ними за весь час, що вони були поруч. Довбали землю лопатами у спільній ямі, іноді це виходило дивовижно синхронно. У коробці, збитій з грубих дощок, вимішували розчин цементу з піском. Ольга подавала йому з рук у руки тарілку з їжею та хліб. Заливала перекисом водню натертості на його нозі. Він лагодив електроприлади і допомагав чистити картоплю. Між ними постійно курсували якісь предмети: ніж, викрутка, мило, рушник… Вибираючись на баргарон, вони спиралися на ті самі гілки, хапалися руками за ті самі місця, де щойно були долоні іншого. Одночасно накидали на бабу Аню ковдру з двох боків.
Часом шкіру поколювало від небезпечної близькості, іноді статична електрика потріскувала у загрозливому попередженні, раз у раз виникали ситуації, коли варто було подати руку або спертися на плече…
Але цього так і не сталося – вони не торкнулися одне одного. Навіть коли сиділи під час обстрілу у погребі, навіть тоді між ними залишалася ледь помітна відстань. Жодного разу вони не зійшлися навіть пучками пальців, не черкнулися рукавами, не зачепили одне одного ліктями.
А зараз, на відстані понад тисячу кілометрів, не могли розділитися, кожен не міг сприймати себе окремо від іншого. Не минало й години, щоб Ольга не згадувала про Романа. І Романові Ольга не йшла з голови. Засинав – вона в очах, прокидався – вона у думках.
Часто його мобілка була вимкнена. Ваш абонент поза зоною досяжності. Наче вона не знала, що він недосяжний. І був, і залишається, тепер вже у буквальному сенсі. Ще більше відтоді, як повернувся у її життя, вимовивши: «Так от, Олю, це є мій телефон». Де він зараз? Що робить? Він сам дзвонив, коли міг. Вони у цих розмовах стали близькими.
…Бо ти на війні, – говорила вона, – і тобою зараз рухає ненависть.
– Мною зараз рухає любов, – не погоджувався він.
Вона мовчала. Циганка терлася до її ноги, нявчала, нагадуючи, що голодна.
– Це хто там? Рибка?
– Тепер вже обидві, – дві кішки під ногами ходили човниками туди-сюди. – Зараз щось їм дам. Я ще двох собі забрала – з подвір’їв, де немає нікого.
– Що Дик? Приходить?
– Приходить іноді. Сумує за тобою.
– Я теж за ним скучив.
– Ти щось говорив про любов, – нагадала.
– От Дика полюбив.
– Так… Далі.
– Велосипед свій люблю, «Центуріон». Сумую тут за ним. Мені його бракує. Ми колись із ранку до ночі були разом. Сто десять кілометрів за день, такий був одного разу рекорд. Очі заплющую – бачу його до останньої подряпинки.
– Далі…
– Ноги твої подряпані бачу, веснянки на носі… Навіть очі заплющувати не треба.
– Ми тему змінили?
– Ні, ми далі про любов.
Вона мовчала, він теж. Нарешті:
– Олю, мені треба йти.
– Коли подзвониш?
– Як тільки буде нагода.
– Пам’ятаєш, ти співав коломийку?… – спохопилася. – Танцював, коли ми підлогу закінчили… «Ти згадай мене, миленька, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину»…
– Щось таке наче було, якийсь припадок, мабуть, стався…
– Мені той спів увесь час у голові.
– А ти пам’ятаєш, як я подивився на твої зап’ястя, а ти помітила мій погляд і знизала плечима?
– Ні, не пам’ятаю.
Їй чути, як там, де зараз він, щось віддалено гупає. Йому чути, як її кличе баба Аня.
– Я дзвонитиму, – каже він.
– Я чекатиму, – каже вона.
Він згортав її голос, її сміх, усе це мерехтливе видіння з веснянками, насмішкуватим поглядом, ямочками над губами, подряпинками на загорілих литках, – скручував у згорток, ховав у надійний тайник, який завжди був при ньому. Спокійної хвилини його розгортав – і починав перебирати свої коштовності, неспішно й проникливо…
«Чого усміхаєшся?» – міг запитати хтось поруч, але він не давав висмикнути себе із тих думок та мрій. Відчепись, проказував.
…Ось вона стоїть у променях призахідного сонця. Крізь тканину – обриси тіла. Над головою сяйво.
Ось жбурляє йому ніж, той встромлюється у землю. Вираз обличчя рішучий й водночас розгублений. Боїться його.
Показує йому – обоє на дереві – он там Кам’яні Могили, бачиш? Він дивиться на неї. Вона повертає голову. У неї зблизька очі коричнево-зелені, як стиглий аґрус.
Її зап’ясток з внутрішнього боку. Під тонкою шкірою блакитні жилки. Йому губи пече від запаху і смаку цієї місцинки на її тілі. У нього паморочиться в голові від того, що він знає напевно цей смак і цей запах. Наче торкався не раз.
Чому одні миттєвості минають непомітно, а деякі вкарбовуються у пам’ять? Яка логіка вибору?
Повітря пахтить прив’яленими на сонці травами – цим ароматом заносило на подвір’я Ольги на початку липня. Духмяний букет. Вирізнити з нього можна лише запах степового полину. Кому усе це розкажеш? Хіба собі зізнаєшся. А хлопцям – ні, бо тоді твоя таємниця вийде на поверхню, і ти станеш слабким, душа – безборонною, під повіками пектиме. Ні, усе сховати, відкласти на потім. Мовчи, тримай у собі, не розм’якшуй душу, бо ще не час.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.