Читати книгу - "Мері Поппінс"

Тепер вони вже напевне знали, що фунт стерлінгів увесь розтанув.

— Хіба, може, лишилося на одну марку, але що в ній цікавого! — сказала Джейн.

— А тепер до містера Тіппа! — розпорядилася Мері Поппінс, вимахуючи сумочкою в одній руці, а другою міцно тримаючи Аннабел.

— О, а що ж. нам у нього купувати? — розпачливо сказав Майкл, бо в гаманці в Мері Поппінс вже не дуже-то бряжчало.

— Дві з половиною тонни вугілля, — промовила вона, поспішаючи вперед.

— А почому одна тонна?

— По два фунти стерлінгів.

— Але ж, Мері Поппінс! У нас нема стільки грошей!

— Ми його візьмемо в кредит.

Джейн і Майклові враз полегшало. Вони аж застрибали поруч неї. Джон із Барбарою потяглись за ними.

— І вже все? — спитав Майкл, коли вони щасливо відбули містера Тіппа.

— Кондитерська! — сказала Мері Поппінс, заглянувши в список, і пірнула в темні двері. Крізь вікно вони бачили, як вона вказала на купу мигдалевого печива. Продавець подав їй великий пакунок.

— І в десяток не вбереш! — зажурилася Джейн.

Іншим разом вони б хтозна-як зраділи, побачивши те печиво в крамниці, та сьогодні їм хотілося, щоб його взагалі на світі не було.

— А тепер куди? — спитав Майкл, з нетерплячки скачучи з ноги на ногу, — так йому кортіло довідатись, чи лишилося хоч трохи грошей. Він, звичайно, був певний, що де там, а все-таки сподівався: може…

— Додому, — сказала Мері Поппінс.

Джейн з Майклом зовсім зів'яли. Виходить, навіть нещасного пенні не залишилося, бо вона б щось їм купила… Але якось обізватись вони не наважилися — не таке було в Мері Поппінс обличчя. Приткнувши пакунок з печивом на груди Аннабел, вона йшла попереду. Джейн з Майклом ішли й мовчки думали про те, як вона їх гірко підвела і що вони їй цього ніколи не подарують.

— Додому ж не сюди! — раптом пробурчав Майкл, навмисне якомога дужче човгаючи ногами по тротуару.

— Виходить, нам додому вже не через Парк, чи як, цікаво мені знати? — гнівно обернулася до нього Мері Поппінс.

— Через Парк, тільки…

— А через Парк додому не одна дорога! — урвала вона і завернула кудись туди, де вони ще ніколи не були.

Тепло гріло сонце. Високі дерева черкалися віттям огорожі й шелестіли листям. Угорі на гілці два горобці билися за соломину. На кам'яну балюстраду вистрибнула білка і, сівши на задні лапки, стала просити горіхів.

Але сьогодні усе це не тішило Джейн з Майклом. Їм було до всього байдужісінько. Вони думали тільки про те, що Мері Поппінс витратила весь фунт стерлінгів на казна-що, не залишивши нічого на щось путнє.

Потомлені й розчаровані, вони потюпали до виходу з Парку.

Цієї брами діти ніколи не бачили. Над нею здіймалася висока кам'яна арка, прегарно оздоблена барельєфами лева і єдинорога. А під аркою сиділа стара-старенна бабуся з темним, як сам камінь, обличчям, таким зморшкуватим, як горіх. На її сухеньких старечих колінах було дечко з чимось схожим на барвисті стьожки гуми, а над головою в неї, міцно прив'язана до Паркової огорожі, гойдалася й підскакувала ціла в'язка надувних кульок.

— Кульки! Кульки! — закричала Джейн і, висмикнувши свою руку з липких пальчиків Джона, кинулася до Бабусі. Майкл з підскоком подався за нею, покинувши малу Барбару напризволяще серед тротуару.

Ну, мої писклятонька! — сказала Бабуся з Кульками старечим хрипкуватим голосом. — Яку вам? Вибирайте! Та не кваптеся! — Вона нахилилася вперед і потрусила перед дітьми своїм дечком.

— Ми тільки подивимось! — повідомила Джейн. — У нас немає грошей.

— Е-е-е, яка вам радість тільки дивитись на кульку? Кульку треба взяти в руки, обмацати, перевірити! А то — тільки подивитися? Яка вам з того користь?

Голос Бабусин раптово зламався, мовби, тріснувши, згасла іскра. Старенька похитнулась на своєму стільчику.

Джейн з Майклом безпорадно дивились на неї. Вони знали, її правда. Та що ж вони могли вдіяти?

— Коли я була маленька, — повела далі Бабуся, — отоді-то люди розумілися на кульках. Вони брали їх, еге ж, та як брали! Вони не ходили тільки подивитись. Жодна дитина не проходила в цю браму без кульки в руці. Вони б не зважилися так образити Бабусю з Кульками — прийти, щоб тільки подивитись!

Вона підвела голову й поглянула на барвисту в'язку над собою.

— Ох ви ж мої любі-милі! — гукнула вона до кульок угорі. — Тепер ніхто нічого в вас не тямить,

[151–152 сторінки відсутні]

— Ох, моя голубонько, а хіба ж я не казала, що кулька кульці не рівня, а ці й зовсім незвичайні?

— Але ж це ви понаписували на них, як нас звуть? — допитувався Майкл.

— Я? — захихотіла Бабуся. — Де там!

— А хто ж тоді?..

— Спитай про щось інше, мій голубоньку! Я знаю тільки, що там це написано, й край! У світі кожен має свою кульку, аби лиш зумів її знайти.

— І Мері Поппінс має?

Бабуся схилила голову набік і поглянула на Мері Поппінс, якось дивно всміхаючись.

— Хай-но сама перевірить, — сказала вона, гойднувшись на стільці. — Ну ж бо шукай, не квапся! Вибери й побачиш!

Мері Поппінс самовдоволено пирхнула. Її рука на мить завмерла над дечком із кульками, тоді опустилась і взяла одну — червону. Мері Поппінс витягла руку, і діти вражено побачили, що кулька в неї на долоні надимається сама собою, робиться дедалі більша й більша, стає завбільшки як Майкл, та й після того ще росте, аж поки робиться утричі більша за найбільшу надувну кульку на світі.

А на ній золотими літерами написано двоє слів:

МЕРІ ПОППІНС.

Червона кулька підскочила, а Бабуся вхопила її, прив'язала нитку і, стихенька засміявшись, повернула Мері Поппінс.

Чотири надувні кульки загойдалися у мерехтливому повітрі. Вони так застрибали в руках, мов хотіли вирватися і полинути у вільне небо. Вітер підхопив їх і завертів на всі боки — вперед і назад, на північ і на південь, на схід і на захід.

— Кулька кульці не рівня, мої пискляточка! Для кожного є своя, аби тільки він гаразд вибрав! — весело вигукнула Бабуся.

Тієї миті до брами підійшов Літній Добродій у циліндрі. Він подивився довкола і вглядів надувні кульки. Раптом діти побачили, що ним так і підкинуло. Він одразу метнувся до Бабусі з кульками.

— Почім вони? — вимовив він, забряжчавши грішми в кишені.

— По сім з половиною пенсів. Та гарненько ж вибирайте!

Він вибрав собі брунатну, і коли Бабуся надула її, то стало видно, написане зеленими літерами:

Високошановний ВІЛЬЯМ ВЕЗЕРІЛЛ УЇЛКІНС.

— Моя ненечко! — скрикнув Літній Добродій. — Моя ненечко, це ж я і є!

— Добре вибирав, мій