Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Юзеф Пілсудський.

11 листопада 1918 р. історичну справедливість було відновлено правовим, законним, мирним шляхом – у Варшаві було проголошено Другу Річ Посполиту.

Східна політика її провідника – Юзефа Пілсудського «будувалася насамперед на стратегічних інтересах Польщі та на його власному баченні геополітичного розвитку східноєвропейського регіону», а «головною її віссю, навколо якої оберталися всі геополітичні комбінації», була Росія. Мінімальна мета польської політики полягала в тому, щоби створити надійний бар’єр між Польщею та Росією, максимальна – знищити централізовану російську державу шляхом її дроблення на окремі кавалки, що мало б забезпечити перспективні мирні умови для розвитку незалежної польської держави. Крім того, польський лідер прагнув забезпечити для своєї батьківщини такі кордони на заході та сході, які дозволили б їй протистояти політичному тискові Берліна та Петербурга. На переконання Ю. Пілсудського, досягти цього «можна було лише у федеративному союзі із сусідніми країнами, зокрема з Литвою, Білоруссю та Україною», на чолі якого мала постати Варшава. Проте така візія увійшла в суперечність із поглядами лідерів країн Антанти, які намагалися схилити Пілсудського до союзу з Денікіним, а після поразки останнього – до союзу з ленінським режимом.[286]

«Україна» – Чехословаччина

Не можна назвати сприятливою щодо «українських національно-визвольних змагань» і позицію демократичного чеського політикуму під проводом загальновизнаних національних лідерів Томаша Масарика та Едуарда Бенеша. Хоча кінець кінцем Прага і визнала УНР de facto, але принципово продовжувала дотримуватися того принципу, який за Т. Масариком звучав так: «українська справа мала бути вирішена у згоді з Росією». Е. Бенеш, у свою чергу, «не ангажувався до справ, пов’язаних з визнанням незалежності УНР… для нього пріоритетними були стосунки з урядом ЗУНР». Інші політичні партії (крім націонал-демократичної) чіткої концепції щодо ставлення до УНР не мали.[287]

Едуард Бенеш.

Деякі попередні висновки

Отже, побіжний огляд основних здобутків вітчизняних істориків, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., дозволяє зробити висновок про те, що українська історична школа, яка за радянської доби в кращому випадку займала сервільне становище щодо держави та радянської московської історичної школи, зробила якісний ривок, перетворившись, на наш погляд, на самодостатній науковий феномен. Слід особливо наголосити на тому, що цей феномен, по-перше, сформувався в часи глобальної соціально-економічної та політичної кризи, якою супроводжувалися розвал СРСР та формування на його уламках нових незалежних держав, і по-друге, що найважливіше, був сформований, головним чином, завдяки зусиллям учених, які склалися у нетрях радянської історичної «науки».

Томаш Масарик.

На наш погляд, серед дослідників, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., упродовж XX ст. сформувалися принаймні три домінуючих напрямки. Кожен з них, як нам видається, формулював та намагався обґрунтувати з «наукових» позицій відповідь принаймні на шість головних запитань:

1. Що, власне, сталося, на теренах Російської імперії в 1917 р.?

2. Чому це сталося і чому саме в тодішній Росії ті події набули ТАКОГО характеру і мали ТАКІ наслідки для держави та її населення?

3. Як ті події були пов’язані з подіями, які відбувалися на європейському просторі впродовж Першої світової війни?

4. Наскільки легітимними та законними – з точки зору існуючих на той час правових понять та законних процедур – були дії лідерів українського політичного руху, спрямовані на проголошення національної державності?

5. Хто несе історичну відповідальність за те, що сталося?

6. Яким чином історичний досвід доби 1917—1920 рр. можна (якщо, звісна річ, це потрібно) імплементувати в поточну історичну реальність? Що треба зробити для того, аби не допустити імплементування ТОГО досвіду в ЦЮ реальність?

Відповіді на ці та інші не менш важливі запитання намагалися дати (або уникнути) автори всіх трьох тисяч наукових, науково-популярних розвідок та трьох з половиною сотень докторських та кандидатських дисертацій, про які ми вже згадували.

Не претендуючи на вичерпну, а тим більше на остаточну відповідь, ми вважаємо за можливе в межах даного дослідження сформулювати гіпотезу, згідно з якою всі варіанти віповідей на сформульовані вище шість запитань можна звести до трьох основних груп або «шкіл».

Перша – більшовицько-радянська. В її основі – одномірний модуль, який можна назвати «маніхейсько-есхатологічним». Він зводиться до того, що в світі діють сили однозначно та послідовно гуманістичні, моральні, етичні та прогресивні сили «добра» і «світла», які вступили в останню переможну битву з людоїдськими силами «зла та темряви» – послідовно і принципово антигуманними, неморальними та неетичними й такими, що штовхають як усе людство, так і окрему людину в безодню духовної та фізичної смерті. Перші були представлені виключно деякими більшовиками, але не всіма, оскільки більша частина їх впадала в різні часи у різноманітні «єресі» і тому заслужено та послідовно знищувалася принциповими прихильниками єдино правильної «генеральної лінії». Другі були представлені всіма іншими людьми, обставинами, соціальними, політичними, конфесійними та іншими групами. При цьому сама радянсько-більшовицька школа за 80 років так і не спромоглася скласти вичерпний та остаточний перелік як представників світу «добра», так і світу «зла». Їх перелік та персональний склад перманентно змінювався – у залежності від поточної внутрішньо– та зовнішньополітичної кон’юнктури.

Якби можна було застосувати до здобутків цієї «школи» такий собі «антропологічний» критерій, згідно з яким остаточною метою якщо не всесвітньої історії, то, принаймні, «гуманістичної» та гуманної політики (якщо така взагалі можлива, але припустимо) є або повинна бути людина – без огляду на її стать, вік, походження, мову, віросповідання, рівень статків абощо, то в цьому сенсі радянсько-більшовицька школа була цілком послідовна і логічна. Її засновники та їх епігони стверджували, що повноцінний розвиток людини можливий лише за умов ліквідації у планетарному масштабі природних прав людей, у першу чергу – права на приватну власність. Ця «школа» переконувала і себе, і всіх інших в історичній необхідності, політичній доцільності та високій моральності фізичного знищення всіх, хто претендує на наявність та розвиток окремої від загальної ідентифікації на особистому або груповому рівні. Унаслідок імплементації цієї ідеї в політичну практику за період перебування її прихильників при владі, тобто від 1917-го до 1991 р., було знищено до 100 млн людей, які проживали тільки на теренах колишнього СРСР (у кордонах 1939 р.). Загальна кількість жертв цього політичного дискурсу в світі, насамперед на європейському континенті в XX ст., підрахунку не піддається.

Другу школу, як нам видається, уособлює умовна «діаспорно-соціалістична» традиція. Її