Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

представники обґрунтовували тезу про те, що необхідною передумовою цілісного розвитку людини є її усвідомлена приналежність до окремої, відмінної від інших, мовної групи, сповідування індивідуумом такої собі «національної ідеї», містичної дефініції, яку нікому не дано осягнути розумом і зрозуміти (та врешті-решт і непотрібно) і в яку необхідно було тільки вірити.

Якби ідеї прихильників цієї теорії та політичної практики можна було описати за допомогою більш розвинутих еклезіальних або богословських термінів, то, на відміну від першого випадку, будь-хто постав би перед нездоланними труднощами. З одного боку, представники цієї точки зору не є єретиками, тобто відгалуженням від якоїсь «ортодоксальної» теорії. Вони є носіями якщо не самодостатнього, то принаймні такого «гнозісу», який на цю самодостатність виразно претендує. З іншого боку, він, цей гнозіс, не лежить ані в руслі юдейської, ані християнської, ані ісламської інтелектуальної традиції. Наприклад, для того, щоби бути євреєм, мало бути лише народженим єврейською матір’ю, треба насамперед сповідувати Закон, даний Мойсею Богом, найголовнішою заповіддю якого є заповідь ніколи не чинити супроти іншої людини того, чого б ти сам не хотів, щоб чинили проти тебе. Для того щоби бути християнином, потрібно жити за Новим Завітом, який приніс у світ Божий Син Ісус Христос, який заповідав своїм прихильникам найголовнішу (крім, очевидно, ідеї Єдиного Бога) заповідь – любити ближнього свого як самого себе. Для того щоб належати до мусульманської спільноти, потрібно як мінімум визнавати існування Єдиного Бога, Аллаха, який передав своє вчення через посередництво Пророка свого – Моххамада.

І саме тут виникає питання: що треба визнавати або яким треба бути, щоби бути українцем? Саме тут і знаходиться, як нам видається, основна та іманентно суперечлива проблема, яку «діаспорно-соціалістична» школа та її сучасні адепти в Україні так і не спромоглася розв’язати. Попросту вона так і не змогла дати вичерпний перелік ознак, за якими «українець» відрізнявся від «неукраїнця», і відповідно пояснити, навіщо в цьому випадку потрібен такий інститут, як «національна українська держава»?

Фундатори та ідеологи від кінця XIX ст., тобто часу, коли ця одномірна «лінейна» схема була сформульована, дотримувалися одномірної логіки, яку можна звести до наступного смислового рядка: особистість може розвиватися виключно у випадку, коли вона усвідомлює національну приналежність; в інонаціональній державі ця особистість гнобиться національною більшістю (якщо така є, якщо немає – економічною, соціальною або релігійною, або будь-якою комбінацією цих складових елементів). Звідси випливає «логічний» висновок: для ліквідації гноблення насамперед потрібна держава національна, яка створить умови для цього розвитку. Влада в цій національній державі повинна належати виключно «трудовим елементам», а всі інші «елементи» треба (як мінімум – на деякий час) обмежити в правах, насамперед у виборчому, оскільки вони або національно або соціально ворожі гнобленій ними меншині. Усі інші варіанти вирішення проблем національних меншин наперед відкидаються як неприйнятні.

Нарешті, третя «школа», яка є принципово відмінною від двох попередніх інтелектуальною та духовною традицією, для відповіді на поставлені вище шість засадничих питань виробила таку схему. Людина та її природні, Богом дані права є основою історичного процесу та історичного прогресу, поза людиною ані перше, ані друге неможливе і недосяжне за визначенням. Держава є лише інструментом, який повинен забезпечити кожній людині право на ідентифікацію та можливість цю ідентифікацію розвивати без зазіхання на аналогічне право та можливість усіх інших. Іншими словами, представники цієї школи жорстко зв’язували можливість та необхідність національного відродження (у даному випадку українців) із необхідністю першочергового забезпечення прав людини, творенням на підставі цього принципу демократичної української держави, сенсом існування якої повинен був би бути захист та забезпечення розвитку економічних, соціальних, культурних, політичних, мовних, гендерних, конфесійних та всіх інших та інших невід’ємних прав усіх своїх громадян.

Українські суспільствознавці впродовж останніх двадцяти років забезпечили можливості для якісного прориву як в усвідомленні сучасниками гігантського інтелектуального, духовного спадку, накопиченого попередніми генераціями, так і можливості для імплементації невмирущої частини цього спадку в поточну реальність. Насамперед йдеться про те, що вітчизняні фахівці спромоглися відшукати в архівах величезну кількість артефактів, обробити їх згідно з існуючими світовими стандартами та зробити ці артефакти доступними для дослідження науковою спільнотою. У процесі цієї без перебільшення титанічної роботи в країні, як на нашу думку, склалися самодостатні і достойні наукові школи, насамперед на базі профільних відділів та кафедр Інституту історії НАН України, Київського, Львівського, Запорізького, Чернівецького та інших університетів. Особливо плідними є результати археографічних досліджень, а також аналітичні розвідки, присвячені особливостям соціально-економічного та партійно-політичного розвитку руського народу після розділів Речі Посполитої та окупації руських земель Австро-Угорською та Російською імперіями.

Але ця позитивна інтенція вже з початку 90-х років минулого століття вступила у принципово нерозв’язуваний, іманентний конфлікт з потребами ідеологічного забезпечення політичного процесу. В умовах світоглядного вакууму, який виник в УРСР внаслідок історичної поразки більшовицької доктрини та краху СРСР, внаслідок очевидної для суспільства інтелектуальної неспроможності та духовної убогості її розробників та пропагандистів, на перший план суспільної свідомості тогочасне «державне замовлення» вивело доктрини так званої «націонал-демократії», яка об’єктивно покликана була «легітимізувати» в очах громадськості за допомогою «історичних аргументів» закономірність виникнення та правочинність існування нового політичного режиму.

Загальне ідеологічне «замовлення», об’єктивно висунуте керівництвом новоповсталої держави на підтримку тези про політико-правову доцільність проголошення незалежності України, насамперед вивело на авансцену суспільного життя людей, котрі підпали під прес тоталітарного режиму в 60—70-ті рр. минулого століття. Саме їх опінії та оцінки української історії взагалі, обперті на оцінки діаспорної «націонал-соціалістичної» думки, а особливо на оцінки принципово важливої та принципово незнайомої для населення УРСР доби 1917—1920 рр., домінували в суспільній свідомості та політичній риториці 1990-х років. Наприкінці того десятиліття академічна наука, вийшовши з-під цензурного преса КПРС та радянської держави, ознайомившись із матеріалами та результатами, накопиченими українськими дослідниками діаспори, спираючись на переховуваний упродовж сімдесяти років архівний матеріал, висунувши на перший план генерацію 30—40-річних дослідників, спромоглася перевести дискусію навколо означених проблем з ідеологічної в наукову площину.

Попри очевидні та безумовні досягнення та звершення науковців, на окремі висновки їх розвідок не могли не вплинути як загальний ідеологічний клімат у країні, так і тимчасовий дефіцит нового емпіричного матеріалу, який унеможливлював народження якісно нового рівня дискусій і, отже, осмислення українського світоглядного та політичного дискурсу 1917—1920 рр. Цього не змогли уникнути навіть провідні науковці.

Наведемо декілька прикладів. Один з основних висновків більш ніж фундаментального докторського дослідження В. Капелюшного констатує неможливу для сучасного рівня світової історичної науки річ: станом на 2004 р. в Україні були «відсутні дослідження, в яких би історіографія українського державотворення в 1917—1921 рр. висвітлювалась та узагальнювалась не фрагментарно,