Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

а комплексно». Зауважимо: йдеться не про тотожність або нетотожність оцінок, сформульованих на підставі емпіричних досліджень, а про відсутність таких досліджень узагалі! Далі – більше. Узагальнивши, здавалося б, непідйомний обсяг емпіричного матеріалу, В. Капелюшний один з розділів свого дослідження назвав так: «Історики про органічну єдність національної і державницької ідеї в добу визвольних змагань»[288]. На перший погляд – нічого особливого. Можливо (більше того – воно так і було), історики різних поколінь, світоглядних напрямків та політичних уподобань таки доводили тотожність «національної та державницької ідей». Питання не в цьому, а в тому, що жоден з них так і не спромігся дати формально завершене та несуперечливе визначення дефініцій «національна ідея» та «державницька ідея» у світоглядних поняттях україномовного політикуму 1917—1920 рр. А визначивши це, доводити або спростовувати їх «тотожність»/«нетотожність». Не спромоглися дослідники сформулювати визначення й інших категорій, які вони запровадили в науковий обіг, суспільну свідомість та політичну практику незалежної України. Остання думка належить не автору даного дослідження, а тому таки В. Капелюшному. Цитуємо: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін «Українські національно-визвольні змагання», а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”». Наголосимо: пропозицію внесено 2004 р.! Адекватної наукової дискусії навколо цієї більш ніж нагальної пропозиції, наскільки нам відомо, станом на кінець 2007 р. не відбулося. Отже, станом на кінець 2007 р. нез’ясованим залишається питання: а що саме вивчали і вивчають принаймні три-чотири покоління суспільствознавців, коли йдеться про події 1917—1920 рр.?

Очевидною для будь-якого науковця в будь-якій царині знань є зв’язка: «є об’єкт дослідження – є процес дослідження; немає об’єкта дослідження – немає процесу дослідження». Саме тому таку, наприклад, тезу більш ніж добросовісного та прискіпливого дослідника, як В. Капелюшний, а саме: «Процес національного державотворення в добу визвольних змагань був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – безперспективна, адже і гетьманська Українська Держава, і УНР (в обох її формах) були легітимними і відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували» – можна переформулювати і в такий спосіб: «процес національного державотворення в добу визвольних змагань НЕ був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – Є ЄДИНО ДОЦІЛЬНОЮ, адже і гетьманська українська Держава, і УНР (у ТРЬОХ її формах) НЕ були легітимними і НЕ відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували». Або: формулюванню «національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. як реалізація української державницької ідеї: інтерпретації вітчизняних та зарубіжних дослідників»[289], яке, безперечно, відповідає високим вимогам вітчизняного ВАКу, легко протиставити науково обґрунтоване, не менш відповідне цим вимогам твердження: «так звані національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. ніколи не мали на меті реалізовувати так звану «українську державницьку ідею», оскільки ані таких змагань, ані такої ідеї в природі не існувало, оскільки станом на 1917 р. не існувало, наприклад, українського народу як такого; отже, не могло існувати a priori ані його змагань, ані його державницької ідеї». Підкреслимо: у даному конкретному випадку НІЯКИХ аргументів на користь чи то першого, чи то другого формулювання не наводиться.

Ні 1917 р., ні тим більше після року 1991-го, як у тогочасних політичних діячів та обслуговуючого їх пропагандистського персоналу, так і в сучасних їх послідовників, ніяких мотивів встановлювати правду або їй слугувати як не було, так і немає. Для перших йшлося та йдеться виключно про необхідність ідеологічного обґрунтування законності своєї влади за допомогою в тому числі й історичних «аргументів»; для других – закріпитися біля нижчих сходинок цієї влади з метою отримання відповідних преференцій та привілеїв. Ця мета і для тих, і для інших виправдовувала та виправдовує будь-які засоби, у тому числі масові зґвалтування народу, історичних фактів, здорового глузду. Просто кажучи, якщо факти не відповідають політичній потребі, тим гірше для фактів.

От і рясніють фундаментальні наукові праці, які вийшли з-під пера серйозних учених з поважною репутацією, такими твердженнями: «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим», «навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою не було», але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»[290]. Не маючи можливості і не ставлячи за мету в межах даного дослідження аналізувати дане твердження (наприклад, «тюрма народів», вжите стосовно демократичного режиму романовської конституційної монархії, в якій українці були впливовою частиною тогочасного «нобілітету»), зауважимо лише, що одне це речення відкидає за межі будь-якої конструктивної дискусії спадщину М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, М. Василенка, О. Ейхельмана, Д. Чижевського, А. Марголіна та десятків інших україномовних інтелектуалів тієї доби.

Дозволимо собі повернутися до деяких уже наведених прикладів. У ґрунтовному дослідженні читаємо такі рядки: «з альтернативою, яка постала після лютого 1917 р., – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж усього 1917 року…».[291]

Усе тут неправда. Перша неправда полягає в тому, що дихотомія «самостійна незалежна держава» – «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки» для керівництва УЦР, наприклад, усіх теоретично можливих та практично реалізованих варіантів не вичерпувала. Досить сказати, що розв’язати проблему в правовій площині можна було, наприклад, залишаючись у складі федеративної демократичної Російської держави, легітимізувавши на Установчих зборах давно назрілий і ніким не заперечуваний обсяг демократичних прав та вольностей. Або повернутися до правового простору Речі Посполитої, держави, розп’ятої Габсбургами, Гогенцоллернами та Романовими наприкінці XVIII ст. Або увійти в будь-якому статусі до складу держави, яку конструювали більшовики. Або утворити федерацію з існуючим de facto державним утворенням Південно-Східний Союз, яке утворили козаки Дону та Кубані. Про те, що такі варіанти мали право на життя, засвідчила політична практика 1917—1920 рр. Інша річ, що внаслідок конкретної діяльності конкретних політичних персонажів реалізувався найгірший з усіх можливих для мешканців Південно-Західних губерній Росії та Східної Галичини варіант.

Друга неправда полягає в тому, що ніякого чітко оформленого «проводу», визнаного всіма русинами/українцями як підросійських, так і підавстрійських земель, ніколи не існувало. Так, були різні політичні групи, які оголошували себе репрезентантами волі