Читати книгу - "Поза часом"

й було — ні я нічого їй не сказав, ні вона не зрозуміла, що я мав на увазі і чому це я, адже я нічого в неї не питав, прохопився про те, чого вона не могла зрозуміти, бо була по інший бік моєї історії. Я відчув, що мої очі, наче пальці, торкаються її губ, шиї, шукаючи під чорною блузкою груди, як це робили мої руки в ту ніч, упродовж усієї тієї історії. Я враз відчув стримуване бажання, відчув, що маю цілковите право шукати під блузкою її груди й стиснути її в перших обіймах. Я побачив, як вона відвернулася, знову схилилася над малюком, але цього разу з полегкістю, над нею більше не тяжіло мовчання; вона вправно витягла пелюшку, запах дитячої сечі я учув разом із шепотом Ділії, котра заспокоювала малюка, щоб той не кричав; я бачив її руки: вони шукали вату, потім поклали її між задертих угору маленьких ніжок, бачив, як її руки обтирали малюка замість обійняти мене, як вони це зробили в темній вантажівці, де відбувалося стільки історій, які я собі розповідаю. Стрічка Мебіуса [55]

In memoriam J.M. y R.A. [56]

Це неможливо пояснити. Вона дедалі більше віддалялася від тієї зони, де речі мають усталену форму та межі, де все має чітку й незмінну назву.

Дедалі більше занурювалася в рідку, спокійну, бездонну глибінь, де завмирали примарні прохолодні, наче вдосвіта, хмарини.

Клариса Ліспектор [57] «Близько дикого серця»

Чому ні, можливо, варто було поставити це собі за мету, як вона, затявшись, і вчинила згодом, і побачила б, відчула б себе так само виразно, як бачила й відчувала себе, крутячи педалі велосипеда й заглиблюючись у поранішньому прохолодний ліс, їдучи затіненими високою папороттю стежками в якомусь закутку Дордоні [58], що згодом завдяки газетам і радіо здобуде сумнівну лиху славу й майже одразу знову порине в небуття, відчула б довколишню тишу рослинного світу в цій вічній напівтемряві, яку вона, Джанет, перетинала, мов світла цятка; металевий дзенькіт кепсько припасованої до алюмінієвої рами фляжки, довге волосся куйовдить вітерець, що розбивається об твоє тіло, наче об ніс корабля, ноги крутять педалі, вітерець шарпає блузку, стискає груди — подвійні пестощі в цьому русі всередині зеленого напівосвітленого тунелю між виструнчених обабіч дерев і папороті; запах грибів, кори, моховиння, канікули.

Той самий ліс був іншим, принаймні для Робера, якого гнали геть фермери, брудного після ночі, проведеної долілиць на підстилці з сухого листя; промінь сонця, пробившись крізь крони кедрів, поцілив йому просто в лице, і він протирав очі, а в голові крутилася невиразна думка: чи варто залишатися в цій місцині, чи не краще спуститися в долину, де, можливо, для нього знайдеться хоч якась робота й кухоль молока, а потім він зможе повернутися на велику дорогу чи знову загубиться в глушині, в лісі — завжди голодний, сповнений безсилої люті, що зсудомлювала горло.

На вузькому перетині доріг Джанет загальмувала, не знаючи на що зважитися: їхати праворуч, ліворуч чи рухатися й далі прямо — скрізь однаково зелено та прохолодно, мовби то був дарунок самої землі, що простягнула до неї гігантську руку. Вона виїхала з молодіжної турбази, щойно розвиднилося, бо в спальні було не продихнути від важкого дихання, уривків чужих нічних кошмарів, смороду брудних тіл, які перед тим веселими гуртами смажили кукурудзу й співали до півночі, перш ніж одягненими попадати на розкладачки — дівчата з одного боку, хлопці з іншого; роздратовані цим дебільним правилом, напівсонні, вони не могли втриматися від марних глузливих коментарів.

У полі, перш ніж в’їхати в ліс, вона випила молока з фляжки; нізащо не треба вранці зустрічатися з нічним товариством — вона теж мала свої дебільні правила: отож, їхатиме Францією, поки стане грошей і часу, фотографуватиме, вестиме свій щоденник у помаранчевій обкладинці — дев’ятнадцять англійських років, а вже заповнено чимало таких-от зошитів-щоденників і накручено на велосипеді чимало миль; їй до вподоби відкритий простір, очі в неї, як і належить, голубі, волосся світле, розпущене, вона висока, атлетична вихователька дитячого садка, чиї підопічні, на щастя, зараз роз’їхалися по узбережжях і селищах, на щастя, далекої вітчизни. Ліворуч, здається, був невеличкий схил, вона злегка надавила на педаль і поїхала в той бік. Ставало гаряче, вона дедалі важче втискувалася в сідло, відчула, що тіло вкривається потом, тож мусила зупинитися, розстебнути ліфчик і здійняти руки, щоб під блузку проник подув свіжого вітерця. Була заледве десята година, ліс робився густим і важко приступним; мабуть, перш ніж виїхати на дорогу з протилежного боку, варто було перепочити в затінку якогось дуба й з’їсти сандвічі, слухаючи транзистор або зробивши ще один запис у щоденнику, що часто переривався першими рядками недописаних віршів і не завжди влучними думками, які занотовував олівець, щоб згодом соромливо викреслити.

Завважити його зі стежини було непросто. Він заснув у якихось двадцяти метрах від закинутого, непомітного раніше сараю, і тепер йому здавалася безглуздою ця ночівля на вологій землі, просто неба, коли крізь шпарини в збитих із соснових дощок стінах видніли вкрита сухою соломою підлога та майже ціла покрівля. Така прикрість, але спати вже не хотілося; він закляк, дивлячись на сарай, і нітрохи не здивувався, вгледівши на стежині велосипедистку, котра зупинилася, розгублено втупившись у споруду, що бовваніла за деревами. Перш ніж Джанет його запримітила, він уже знав усе, геть усе про неї