Читати книгу - "Яр"

Марія... Зірвавши з дерева жовте, аж прозоре від соку яблуко, я відкусив. Чомусь пригадалася одна сценка з далекого дитинства, яка досі ніколи не навідувала мене. Мати у великій кімнаті варить їсти. Піч аж гоготить, і довгі руді язики полум'я лижуть челюсти, а ми з Марією сидимо долі на соломі й снідаємо. У чималий полумисок налито повно сиродою, а в кожного у руках по скибці хліба. Ми відкушуємо й по черзі набираємо ложкою молока. Марія ревно стежить, щоб не порушувалась рівноправність: раз я, раз вона, раз я, раз вона. Та я починаю брати з Маріїного боку. П'ятирічна сестричка здіймає ґвалт:

— Ма-а! Скажіть своєму Максимові, хай не хитрує, чуєте, ма-амо!..

Мати лагідно свариться:

— А бодай би, вп'ять завелися!

Тоді ставить рогач у куток, нахиляється, вибирає з оберемка грубеньку соломину, відриває шмат і перегороджує нею молоко в мисці навпіл:

— Оце твоє, а це твоє.

На долівці знову запановує мир і злагода, і тепер Марія їсть навмисне повільно, щоб я своє поїв, а в неї ще буде...

Несподіваний спомин розчулив мене. Нарвавши картуз найкращих яблук, я поніс до верандочки й поклав біля батька, тоді й сам сів поряд на сходині. Старий здоровою рукою взяв одне, потер об сорочку й відкусив, дивлячись поперед себе. Але я знав, що батько відчув оту хвилю, яка раптом заполонила була мене там у садку. За все життя, відколи себе пам'ятаю, не чув од батька жодного пестливого слова, але колись між нами жила якась близькість, я й тепер був певен, що вона існує, дарма що ні тепер, ні в своєму попередньому житті я не лащився до батька.

Я й собі потягся до картуза з яблуками. Коли б оце зараз, отут-о з'явилася наша Марія, я б, напевно, не втримався й розцілував її, хоч у дитинстві ми те й знали, що гарикались. І як були зовсім малі, і тоді, коли Марія несподівано стала дівкою, а я надовго лишився підлітком, і навіть ще зовсім недавно, кілька років тому, перед арештом.

А тепер Марія вже була жінкою невідомого мені Павла, Петрового полчанина. Що довше я думав про її заміжжя, то дужче відчував досі незнайоме мені відчуття ревнощів до сестри. Хоча мав би бути вдячний тому Павлові. Адже не злякався зв'язати життя з донькою й сестрою ворогів народу. Та й Марія, правду кажучи, засиділася в дівках — Їй цього року Минав двадцять сьомий.

І все-таки ревнощі виявлялися дужчими за здоровий глузд. А що я міг удіяти? Брати в усіх сім'ях ревнують сестер, навіть до найближчого друга. Усвідомлення цього мене самого ображало. Як я можу ревнувати — та ще тепер, адже Марії немає, її чоловіка теж, немає й мого єдиного брата, якого я почав забувати з обличчя. Чорне лихоліття сталінщини розтоптало й розкидало всю нашу родину. Що це — спокута за чиїсь гріхи? Давні елліни вірили, нібито гарнії переслідують нащадків злочинця до п'ятого коліна. Хто ж у нашому роду вчинив смертний гріх?

Я бачив, як батько встав із приступки, пішов стежкою до комори, за хвилину чи дві вийшов і, щось притримуючи за пазухою, ступив у сіни.

— А йди сюди, — почулося вже з великої кімнати.

Я ввійшов. На столі в брудному ганчір'ї лежав невеликий зграбний пістолет, стримано вилискуючи проти вікна воронованою сталлю.

— Підібрав у лісі, Як додому йшов. Дивлюся, коли вбитий. Німець. Я й той... Кау, мо, здасться?

Я не зводив очей з того шматка чорної криці.

— Воно мені вже не той... Так мо', тобі, кау...

Крізь навстіж відчинені хатні й сінешні двері почулося рипіння хвіртки. Я зиркнув у вікно: стежкою до хати йшла мати. Батько нашвидку згорнув ганчір'я й тицьнув усе те за велику ікону Богоматері з младенцем, де стриміло якесь материне сухе бадиллячко.

Максим ішов темними вулицями Яру твердо й упевнено, як ходять люди, що знають у своєму містечкові кожне дерево й кожну хату. Діставшись центру, де в одному кінці височів стрімкими банями собор, а в другому світились вікна комендатури (фронт відкотився, певно, далеко, бо німці нехтували маскуванням), хлопець поза собором звернув у вузенький провулок. Тут стояв будинок колишнього другого секретаря райкому партії Бадаєва, де замешкала Ганна Базилевич. Кам'яниця мала два входи, Максим повагався, куди ступати, але світло горіло тільки в одній половині, і він вирішив, що це й є потрібна йому адреса.

І не помилився. На стукіт вийшла сама пані Ганна. Вона була в чорній з барвистими квітами крепдешиновій сукні, що просвічувала наскрізь, і лакованих, на віденському підборі, черевичках з пряжкою. У сінях Базилевич затримала Максимову руку, немов збиралась щось сказати, але тільки стріпнула мідяним волоссям і повела його до хати. Вона займала дві кімнати Бадаєвого будинку, решта належала комусь іншому, бо внутрішні двері були свіжозамуровані, цеглу навіть не встигли поштукатурити. Максим подумав, що меблі, певно, лишилися від колишнього господаря, бо навряд чи Ганна Базилевич устигла б за такий час перевезти сюди свої.

У першій кімнаті не було нікого, але з другої долинав чоловічий голос: «Прошу вас, не цю, не цю...» Коли Максим увійшов за Ганною, там сиділо двоє незнайомих чоловіків і Люда Бабій. Вона перебирала на столі платівки, а біля неї мостився кремезний кругловидий чорнобривець із чималою лисиною. Другий гість мовчки пахкав люлькою, вмостившись у м'якому кріслі біля вікна.

Ганна Базилевич стала поряд із Максимом, на голову нижча за нього.

— Прошу знайомитися. Наш новий директор школи пан Максим Нетреба...

Максимові здавалося, що його прізвище й тут викличе регіт,